Данило Гайдамаха: «Нам болить російська». Інтерв’ю

у проєкті #Українською_Здолаємо на NTA - про перехід на українську. Про те, чому Україна ніколи не стане тотально українськомовною державою, про зросійщену освіту в українських вишах. Через що Данила Гайдамаху звинуватили у нацизмі, якою повинна бути державна політика щодо захисту української мови в Україні. Розкажи про мовне середовище, в якому ти зростав? Я народився у Києві. В абсолютно зросійщеному Києві. Позняки - це переважно люди, які приїхали зі сходу країни і там осіли. Це були люди з різних земель, але здебільшого російськомовні. Були одиниці, які говорили українською. Мої батьки - їх також ХХ століття бентежне дуже поносило різними землями, але вони народилися і сформувалися в Криму. І мама, і тато. Тому Крим - це для мене також дуже важлива частинка моєї ідентичності. Я щоліта проводив там, достатньо довгий час. І оці степи, і кримські горизонти - це те, що мене сформувало. Очевидно, там також про українську мову не могло йтися. Памʼятаю, коли я приїжджав до Львова на якісь шкільні екскурсії, чи просто з друзями, то одягав маску українськомовства, ми гралися в таку якусь соціальну гру. І нам це дуже подобалося. Навіть коли телефонували батькам, ми з ним говорили українською мовою.   Тобто Львів - це був перший досвід того, де ти говорив українською? Так, я в цьому не бачив ніякої проблеми. Якщо середовище українськомовне, то і мені хочеться перейти. Я розумів, що українська мова в Україні - це правильно. Просто львівське середовище тоді сприяло цьому. Воно підтримувало в цьому бажанні, я міг його виявити. В Києві я колись не мав уявлення, як це зробити. На Майдані Незалежності є національна музична академія імені ще й досі Петра Ілліча Чайковського. Я туди ходив співати в хорі і спів сформував якусь чутливість до фальші, розуміння, що ти маєш нести свій голос впевнено, чітко й не фальшивити ним. Лише тоді ти створюєш таку суспільну гармонію, єдину симфонію. Що остаточно вмотивувало тебе перейти на українську мову? Оця чуттєвість і те, що я в дитинстві мав досвід її, мені здається, великою мірою вплинули на мою українськомовність. А також зовнішнє незалежне оцінювання. Тому я наполягаю на необхідності складання для всіх української мови, літератури та історії. Знаючи історію захисту й утисків мови, знаючи українську історію - це просто злочин проти самого себез - залишатися російськомовним. Начитавшись в українській історії про Кирило-Мефодіївські товариства, про обʼєднання в стінах університетів класних свідомих студентів, які творять, виборюють незалежну країну - дуже надихнувся. Я подумав, що це мій квиток в Хогвардс, де я зможу реалізувати свою українську магію. І коли я потрапив в український університет, який абсолютно не вирізнявся якоюсь там наднаціональною свідомістю, то зрозумів, що університет український сьогодні мені цього не може дати. Чиїм би іменем він не називався. Довелося це робити самому. Я почав певну українізацію університетського студентського простору, став головою студентського парламенту, почав певні заходи робити. Ну, щонайменше, я нагадав студентам, хто є випускниками нашого університету. Коли я почав це робити, на мене полилося дуже багато дивних звинувачень в тому, що я нацист, що я якусь жорстоку лінію веду чи ще щось. Я досі не можу усвідомити глибину тієї темряви, в якій ми сиділи. Що це могло відбуватися в Національному Київському університеті? Тобто це для мене якийсь незрозумілий треш. Я собі думав: може, якась агентура тут висадилося, мала якийсь вплив, готували нас до повномасштабного вторгнення. Я не знаю, як інакше це пояснити. Що для тебе – розмовляти української мовою? Зараз для мене говорити українською - це перебувати, ділити домівку разом з українцями всіх часів і всіх земель. Ось, де би ти не був в часі і просторі. Якщо ти говориш українською, ти дотичний до всіх тих, хто був до тебе, буде після тебе: мертвих, живих, ненароджених. І хто за кордоном. Та ж сама Емма Андієвська. Вона ж не в Україні та письменниця, і які вона робить акти художні над мовою - вона лишається в українському просторі. Дуже важко бути чесним і дуже важко йти своїм шляхом. Попри звички, проти засудження, можливо, яке може виникнути від оточення. Якщо ще врахувати національну травму, що нас століттями вбивали за українську мову, можна зрозуміти людей, які навіть попри ракети, що летять в нас, досі не наважуються на цей перехід. Дуже глибока травма. Мої пращури, вони також пережили голодомор. Вони також пережили всі злочини. Можливо, не в такій мірі, можливо, якби в мене був в родині більш травматичний досвід, я би сьогодні не був таким класним, сміливим, впевненим. Тут треба зрозуміти, що кожному свій час. Але просто прошу розуміння людей, які досі не перейшли на українську, також нас чути, яким  болить російська. Нас вбивали за українську російськомовні, і тому нам теж болить. Давайте десь зараз, напевно, домовимося під час повномасштабної війни, під час великої війни бути підтримкою, опорою одне для одного. І зайвий раз можна підійти й обійняти, підтримати, спитати: Як ти? Якщо ви бачите, що в людині достатньо ресурсу і ви маєте цей контакт - можна вже далі говорити про мову, можна наштовхнути можна підтримувати в переході. Але це точно має робитися в контакті очі в очі і людина з людиною. Треба дбати одне про одного. Чи зможе Україна стане абсолютно україномовною державою? Я думаю, що тотально українськомовною державою Україна не стане. Та я би й не хотів, щоб вона нею стала. Я сумніваюся, що цю тотальність можна досягнути природним чином. Швидше за все, ми будемо говорити про диктаторські якісь режими. Мені йдеться скоріше про те, щоби топпосади, топмедійний простір і всюди, де люди мають якийсь вплив, - от там-от вони дотримувалися цього українськомовства. Про домашній вжиток, про свою приватну сферу: робіть, що хочете. Повномасштабна війна показала безпрецедентне бажання українців переходити на українську. Воно, очевидно, було й раніше. Зараз воно просто вербалізувалося. І держава просто зобовʼязана підтримувати бажання українців говорити українською мовою. Маємо слідкувати за дотриманням мовного закону, ні в якому разі не дати йому спуститися, розмотатися у зворотньому боці. І ми маємо від держави вимагати цієї підтримки. Тому десь в цій співпраці людина-держава, я думаю, у нас все буде добре. Якими є твої улюблені українські слова? Люблю, як в українській мові називаються матеріали. Наприклад "смарагд", "оксамит", "порцеляна". Я не знаю, в якій ще мові це так може бути красиво. А ще я дуже люблю українське слово "перемога": зробити більше, ніж ти можеш - перемогти. Люблю слово "виховання" - це наче виявляти заховане в дитині, наче ідея, що в кожному з нас щось ховається з народження, а старші чи ті, хто мають владу, мають це підтримати. Я думаю, саме тут секрет того, чому в Україні так багато класних педагогів: Григорій Сковорода, Олекса Тихий, Максим Рильський. Саме ця земля родить оцю чуттєвість до людської природи, і підтримку їй виражати себе. Я думаю, що це надзвичайно. Проєкт втілено спільно з Львівською обласною військовою адміністрацією