Наталія Місюк - уродженка Криму, яка вже майже 10 років мешкає у Львові. Популяризаторка української мови, авторка відомого проєкту у соцмережах "Давай займемось текстом".
В #Українською_здолаємо на NTA Наталія розповіла про власний досвід переходу на українську мову, про те, як з однодумцями створили спеціальний мовний застосунок для тих, хто хоче відмовитися від мови країни-агресорки.
- Яким було ваше мовне середовище у дитинстві, юності?
Я народилася і виросла у Криму, де жила до 2014-го року. В Криму я розмовляла, як і всі, російською. Там українську почути у ті часи було дуже складно.
Звичайно, що ми вивчали українську в школі. Були різні викладачі, але здебільшого це йшло якось через примус. У школі ми не любили уроки української мови та літератури. Якби мені тоді хтось сказав, що я буду говорити українською, ще й спонукати інших до цього, я би дуже здивувалась. Та моє життя склалося несподівано для мене самої, але дуже цікаво насправді.
У мене вдома трошки говорили українською, бо мої бабусі, дідусі переїхали в Крим з перетину Полтавської та Чернігівської областей. Коли їм бракло сенсів і емоцій в російській мові, вони переходили на українську. Вони часто співали українські пісні, і часто казали щось таке дуже влучне, дуже емоційне. Наприклад, «гоцик-боцик» - це було про невдалу випічку. Коли ми чуємо ці слова, можемо собі уявити тісто, яке не вдалося. Коли я переїхала до Львова, то зрозуміла, що деякі з цих висловів не розуміють львівʼяни. Так дізналася, що українці з різних регіонів говорять українською у різний спосіб. І також у Львові я дуже багато підслухала схожих подібних фразочок, які були невідомі мені.
Усі ці вислови - в них дуже багато душі, в них дуже багато життя і їх, напевно, неможливо не любити. Ці фразочки дають звʼязок з тими, хто жив до нас і хто дав життя нам. Мені, напевно, пощастило більше, ніж іншим кримцям, бо я мала такий звʼязок з українською мовою. Тобто я знала, що українська - це не тільки те, що примушують вчити у школі. Мені дуже подобається, коли українська виходить за межі академічної. Академічна - це добре, це чудово, але мені також подобається, коли люди придумують нові слова або згадують ті слова, які давно не є у такому широкому вжитку. І також мені подобається, коли люди, де б вони не жили, продовжують вживати слова, які привезли з собою зі своїх рідних регіонів. Я думаю, що у цьому є така ідентичність, у цьому є душа.
- Ваш переїзд до Львова був пов'язаний із анексією Криму росіянами? Це вплинуло на те, що ви почали розмовляти українською?
Так, це було повʼязано. Переїзд був спонтанний. Я переїхала 4 березня 2014-го року. Це перший раз, коли я прибула до Львова. Мені хотілося думати, що я їду у відпустку, просто перечекати, поки в Криму якось все заспокоїться. Я не думала, що це може зайти аж так далеко, і насправді щороку я ще більше «в шокові», як кажуть у Львові. Я переїхала до Львова, я знала, що у Львові говорять українською і з поваги до Львова, з поваги до того, як прийнято тут, я теж намагалася говорити українською. Було складно, тому що між школою і моїм переїздом до Львова пройшли декілька років, і я забула майже все.
Буквально на другий день у Львові мені написала смску одна львівʼянка: «Та, в мене виходить зустрітися на 2-гу». Я не знала, що означає це «та». Ну «та», можливо, це скорочення від Наталя, або, можливо, це скорочення від так, або ще щось. І я довго медитувала на ту CМС-ку. Я не знала, як це зрозуміти.
Перші роки у Львові були складними, тому що я шукала житло, намагалася звикнути до місцевих традицій. І в мене не було уроків, і не було можливості навіть брати уроки, і часу, і сил на то не було. Тому я чудово розумію зараз переселенців, які, можливо, не одразу переходять на українську. Я розумію, що в них може не бути емоційних сил на то і часу, і просто будь-яких сил на те, щоб приділити увагу навчанню.
А є й окремі люди, які "кусаються", коли ти кажеш щось неідеально. Це дуже неприємно. Це відвертає від мови і це інколи може зіпсувати настрій на цілий день. У своїх соцмережах і у всьому тому, що я роблю, я спонукаю людей підбадьорювати одне одного і намагатися не виправляти інших, якщо тільки це не ваша професія.
- Що для вас означає українська мова?
Я на своїх сторінках часто пишу про те, що нам з командою мало, щоби люди говорили українською. Ми хочемо, щоб люди говорили нею із задоволенням. Можливо, це тому, що я маркетолог, і в маркетингу не буває примусу. Тому я бачу це так: мову треба показати настільки привабливою, щоби люди самі захотіли нею говорити і самі захотіли її вивчати.
Так, я досі інколи шукаю в словниках слова, яких не знаю. Інколи це слова зі шкільної програми, тому що я вчилася в школі російською мовою. Думаю, що дорослі не так легко переходять на мову, як діти. Мова - це щось таке, що існує не тільки в свідомості, а ще, напевно, у підсвідомості.
До речі, зранку говорити українською легше, а ввечері, коли накопичується втома, то стає говорити українською складніше. Я знаю, що те саме відчувають і інші люди. З часом стає легше, з роками. Люди - не машина, і в людей немає кнопки, щоб перемкнути мову. І в сильних емоційних станах, коли люди налякані, втомлені, вони можуть несвідомо вигукнути будь-якою мовою, яка перша спала на думку. Перехід на українську - це свідоме зусилля, і людей за нього варто поважати і варто підтримувати. Це не дуже легко робиться.
- Як ви мотивуєте людей переходити на українську?
Не думаю, що тут можна узагальнювати. Якщо я можу щось для них робити, то я роблю. Якщо я бачу, що людина застрягла, не може підібрати якесь слово, то можу його підказати.
Я роблю мобільний застосунок для тих, хто переходить на українську. У ньому є курс для тих, хто переходить на українську. Хоча я знаю, що є люди, які, можливо, принципово не хочуть говорити українською. Це може бути повʼязано з якимось травматичним досвідом. Можливо, цим людям не пощастило з викладачами або з оточенням. Я думаю, що просто потрібен час і їм потрібно більше можливостей, більше нагод побачите те, якою привабливою і чудовою може бути українська. Я би хотіла, щоб перехід на українську - це був чудовий досвід для людей.
Наприклад, коли я гуляла в парку, то чула, що люди говорять російською зі своїми собаками. Думаю, що це переселенці, які переїхали з домашніми улюбленцями і продовжують говорити з ними так, як робили це завжди. Підслухані розмови російською на вулицях надихають мене на те, щоб зробити новий контент. А ще була така ситуація, коли ми сиділи в кафе і за сусіднім столиком хтось розмовляв російською, але була якась така невимушена легка атмосфера, і ми почали говорити з ними і розказали їм про наш мобільний застосунок. Вони його при нас завантажили і таким чином ми українську трошки більше поширили в масах.
Тож мотивую власним досвідом. Треба ділитися українськими піснями, українськими книжками сучасними, тому що люди можуть думати про те, що українська - це тільки Шевченко, це тільки те, що ми вчили в школі. Шевченко - це дуже добре, але є ще багато чого чудового. Коли я ще жила в Криму, то, напевно, крім «Океану Ельзи», до нас туди нічого не долітало. Сучасних українських авторів я почала читати вже, коли переїхала до Львова.
- Як виникла ідея створити проєкт "Давай займемось текстом"?
У мене був друг Руслан. На жаль, його вже немає з нами. І він вважав, що мені потрібно мати власну справу. Ми з ним подумали, що це буде ютуб-канал. Хотілося, щоб це був канал про мову. Це був перший поштовх. Ми зробили перші відео. Вони добре зайшли, вони сподобалися людям. А потім дуже швидко настала пандемія і все дуже змінилося. Відео знімати у форматі каналу - це складна справа. І я зрозуміла, що писати дописи в соцмережах - це легше, швидше, їх можна зробити більше. Тож поступово проєкт перейшов у формат соцмереж. Мене дуже надихають підписники, тому що вони теж розповідають історії зі свого життя, діляться тим, як говорять у них, і це завжди дуже цікаво.
Я сама отримую чимало задоволення від веселих дописів. Це те, що піднімає настрій. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не знала, чи доречно далі вести сторінки в бадьорому дусі. Думала, що, можливо, це може бути недоречним, може ображати людей. Я спитала у підписників: як вважають вони? І вони майже одностайно проголосували за те, що потрібно далі вести сторінки у веселому настрої. Тому що для них ці дописи в жовтих рамочках - це те, що гарантовано піднімає настрій впродовж дня.
- Розкажіть про застосунок, який допомагає вчити українську мову?
Це проєкт для дорослих, а в дорослих часто є травми, повʼязані з тим, що їм червоною ручкою покреслили цілий зошит, що їх змушували вчити вірші, що їх примушували конспектувати підручники, переписувати завдання багато разів, і інші такі речі. Тому хотілося відійти якомога далі від того. Ігри - це те, що повертає нас в дитинство. Наш застосунок - це можливість для всіх повернутися в ті часи, коли все було добре. Це ігрова форма. Також українська мова дає широкі можливості для гейміфікації. Нам цікаво робити те, що не робилося до нас.
Навесні минулого року зробила низку ігрових дописів, де користувачам серед карток із зображеннями і написами потрібно було знайти пару. Наприклад, якщо написана паляниця, але намальована полуниця - то це неправильно. Ці дописи дуже сподобалися людям, і вони також сподобалися айтіархітектору Олегу Новосаду. Він написав мені, запропонував зробити мобільний застосунок і з того почалася історія, і скоро нам виповнюється рочок.
А ще незабаром вийде моя перша книга «Мова: таємниці відьом». Вона для підлітків і дорослих. Це фантазійна історія, з якою, попри сюжет, можна дізнатися головні речі, які потрібно знати кожному, хто переходить на українську. Це теж дуже новий формат й до цієї книги окремим виданням буде зошит із завданнями. Тобто ви читаєте книгу, якщо у вас виникає бажання спробувати самостійно, то ще можна взяти зошит і в ньому спробувати на практиці те, що ви знаєте в теорії.
Які українські слова є вашими улюбленими?
Українська мова - це нескінченне джерело знахідок, відкриттів і нових комбінацій. Українською хочеться писати, хочеться співати, хоча я й не дуже вмію співати, але українські пісні дуже люблю. Тому українська для мене - це натхнення, це те, що я люблю і те, чим я можу ділитися з іншими.
У Львові часто кажуть, наприклад: «до кольору, до вибору». Я думаю, що це щось навіяне польською мовою. У Львові часто кажуть «любе-голубе» в значенні будь-яке, а також - що ще може бути? Мені ще подобається, як на Закарпатті кажуть «пой на кавель», тобто ходімо на каву. І, до речі, саме слово "ходімо". Десь у центрально-східних областях кажуть «пішліть», полтавці кажуть «ходьом». Мені дуже подобається "ходьом". Коли я мала кішку, то навіть навчила її розуміти «ходьом». Закарпатці кажуть «йдеме». Якось я була у крамниці на Закарпатті, і я так жартома подрузі сказала, що «ну, все, ми тут все подивилися, йдеме». З тієї секунди продавчиня стала нашою найкращою подругою. Мова - це те, що зближує, це те, що допомагає встановити дружні стосунки. І власне, коли люди чують рідні слова, вони розуміють, що це хтось, з ким є щось спільне.
Проєкт #Українською_здолаємо реалізований спільно із Львівською ОВА
Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Говорить великий Львів"
Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал
"Говорить великий Львів"
Підписуйтеся на
нашу сторінку у Facebook
