Я би також не стримався. Інтерв'ю із сержантом-"холодноярівцем" про скандали з ТЦК, кінець війни, рекрутинг

Віталій П'ясецький "Стохід" - старший сержант, заступник голови сержантської ради 93-ї ОМБр "Холодний яр". До 2014 року був приватний підприємцем, вступив у ЗСУ добровольцем у 2014 році. Брав участь у боях за Донецький аеропорт. У 2015-му повернувся до цивільного життя, а 24 лютого 2022 року знову взяв зброю до рук. В інтерв'ю "Говорить Великий Львів" Віталій П'ясецький розповів про те, коли з'явилася надія на перемогу, яким може бути кінець війни, про рекрутинг у 93-ій бригаді і скандали з ТЦК.

Не вірив, що буде повномасштабне вторгнення

- Мій шлях у збройних силах почався ще в 2014 році, коли я добровільно пішов у військкомат. "Намутив" собі повістку, щоб удома було менше запитань. Тоді потрапив до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Я займався парашутним спортом, мріяв бути десантником. - У Вашій біографії є бої за Донецький аеропорт. Кажуть, що це було перше протистояння, коли українські військові зіткнулися не просто із сепаратистами, а з російською армією та справжніми намірами Росії. Припускали тоді, що все врешті матиме таке продовження, яке маємо зараз? - Усі події і в ДАПі, і в АТО, я почав переосмислювати, коли гаряча фаза пішла на спад, почалися "мирні" переговори. Коли вже демобілізувався. Тоді у ДАПі загинуло багато моїх побратимів. Уже через місяці, навіть роки я створив собі хибну впевненість, що у 2014-2015 роках ми показали росіянам, що готові битися до кінця в найважчих умовах, і вони далі не полізуть. Це була помилкова думка... Водночас стало зрозуміло, що в нас є ворог. І що нам потрібні збройні сили, щоб його знищувати. - Як для Вас починалося повномасштабне вторгнення? Де Ви перебували в цей момент? - Я справді був впевнений, що повномасштабного вторгнення не буде. Хоча і після демобілізації я стрався тримати себе у формі, займався спортом. Щось підказувало, що в ЗСУ треба буде повернутися. Як і більшість хлопців, які повернулися з АТО, я мав рюкзак, спорядження, постійно щось докуповував. Щороку проходив навчання, як резервіст оперативного збору першої черги. І вже 23 лютого 2022-го я мав на руках повістку, а 24-го мав їхати в свою частину - тоді це була 80-та ОДШБр. Врешті 24 лютого я зі своїм товаришем й справді вже був у "вісімдесятці". Чи задумувалися ми над масштабами вторгнення? Так, багато хто говорив: "Хлопці, якщо ми доживемо до літа, то це буде супер". Ми завчасно десь спочатку себе хоронили. Але вже протягнули два роки війни. І, звісно, тоді передусім усі старалися подбати про свої сім'ї, дітей, дружин. - Перші дні війни, якими вони були для Вас? - Тоді була дуже активна російська авіація. Поступила пропозиція спробувати з нею поборотися. Охочих було не надто багато, бо ПЗРК - це така специфічна і доволі складна зброя, яка потребує певної підготовки. Ми з товаришем зголосилися, пройшли пришвидшені курси роботи на польському ПЗРК "Перун", "Іглі", і по ютубу трохи вивчили "Стінгер". Це все тривало кілька днів і після цього вирушили на місце дислокації 80-ї бригади. Тоді це був південний схід. Межа Черкаської, Миколаївської областей. Ми стали частиною багатошарового комплексу української ППО. Бували різні моменти... І негативні також. Думаю, більше стане відомо після перемоги. Але протиповітряна оборона таки не дала ворожій авіації опанувати наше небо і почати наносити удари в глибину нашої країни. - Зараз Ви вже сприймаєте себе професійним військовим, чи думаєте, як повернетеся в свою підприємницьку діяльність, рекламу, якою займалися? - Ще важко говорити про це. Про те, яким буде мій настрій після нашої перемоги чи закінчення війни. Це така собі емоційна гойдалка. Коли я стикаюся з певними моментами всередині збройних сил, то кажу собі, що ніколи не зв'яжу все своє життя з армією. Але водночас розумієш, що навіть коли війна закінчиться, чи настане якась пауза, то кваліфіковані спеціалісти, вмотивовані люди будуть потрібні. Я не можу назвати себе якимось висококваліфікованим спеціалістом, але свою справу я знаю. У мене достатньо мотивації. Попри всі моменти, я не розчарувався в ЗСУ.

На факт, що закінчення війни буде для нас повністю прийнятним

 Я вважаю, що насправді мотивація має бути дуже простою: я не хочу, щоб моя країна перестала існувати, я хочу, щоб моя сім'я була в безпеці, щоб мої діти жили у вільній державі, розмовляли рідною мовою, щоб жили, як хочуть, а не як їм нав'язуватимуть.

Щодо мотивації ще у 2014-му, то я завжди багато цікавився історією. Цікавився історією УПА. І зробив висновок, що українські повстанці в час своєї боротьби не мали великих шансів здобути бажане. Але вони продовжували боротьбу без особливої надії побачити при житті власну державу. Нам дісталася Незалежність без крові. Тому не докласти зусиль і не зберегти Україну для нащадків - це була би катастрофа. - Ви вже згадували настрої перших днів, про те, щоб протриматися бодай до літа. Коли з'явилося перше відчуття, що таки можемо встояти, про перемогу? Це війна, і гарантій ніхто не дає, і ми далі у дуже важкій ситуації, але все ж... - Перша надія на перемогу, але без жодної ейфорії, з'явилася, коли хлопці з "Азову", інших підрозділів, що були в Маріуполі, скували навколо себе велику частина російської армії, відтягнули на себе увагу. І, звісно, коли росіяни відійшли від Києва. Точніше, коли їх відігнали від Києва. Хоча це також далося великої ціною. Як розповідали хлопці, з якими я служив ще в АТО, наші втрати також були відчутними. Це не далося нам малою кров'ю. Але перша надія з'явилася саме тоді. Хоча я не був і не є впевнений й досі в тому... Як би це правильно сказати...

Не факт, що кінець війни буде для нас на всі 100% прийнятним... І я точно не вірив в усі ці два-три тижні, що влітку ми кудись зайдемо. Я не впевнений, що це взагалі буде в найближчому майбутньому. І винятково військовим способом. Я говорю про Крим, про Донеччину.

З тим об'ємом допомоги, з тими настроями в суспільстві, негативним і викривленим суспільним резонансом у суспільстві через ТЦК...

Псевдоправники інструктують, як правильно послати представників ТЦК

На мою думку, є багато факторів, які сформували цей хейт навколо ТЦК. Це недосконалість законодавства, що не давало на початку ТЦК нормальних повноважень для мобілізації - не лише менш заможні та менш захищені верстви населення, а всіх. Якби були, як наприклад, у 2014 році озвучені терміни мобілізації... Якби мобілізація від початку була правильно організована. Хоча ми розуміємо, що це війна на виживання - і я, і більшість моїх товаришів, які адекватно дивляться на ситуацію, не віримо, що нас демобілізують. І зараз я й не хочу, щоб мене звільнили. Бо справа незакінчена, війна триває і ми висимо на дуже тонкій волосині над прірвою, що може будь-якої миті обірватися. Так, ми живемо в правовій державі, говоримо про верховенство права, але коли через це держава наближається до прірви, то все-таки певні права людини мають відійти на другий план.

І коли якісь псевдоправники починають розповідати в інстаграмах, тіктоках, як правильно ухилитися від призову, як правильно послати представника ТЦК, то держава має реагувати на такі речі досить жорстко. Бо це зриває мобілізацію і підриває обороноздатність країни.

Так само жорсткою має бути реакція на образи, провокації до представників ТЦК. Я більш ніж упевнений, що більшість цих негативних моментів... Я жодним чином не виправдовую застосування сили, але розумію, які механізми працюють. Для прикладу, я рік чи два свого життя залишив на війні, втрачав побратимів, отримав поранення, мене перевали в ТЦК, я підходжу до когось, а у відповідь іде провокація, образи... Я не впевнений, що я би стримався. -  Але є ж, мабуть, й інші випадки. Хто зараз приходить у 93-тю бригаду? - Я маю певне відношення до рекрутингу. Приходять різні люди. Але передусім вони адекватні, розуміють обстановку, розуміють, що закордон їх не випустять, утікати вони теж не хочуть. Вони мають вибір - прийти в нормальний підрозділ, з нормальним забезпечення, командуванням, в бригаду з сильним бойовим шляхом. Зараз головна моя ціль - старатися впливати на певні процеси. Зокрема рекрутингу, який включає в себе кілька ланок. Це цивільні люди, яких можна залучати до служби в армії, створивши їм максимально сприятливі умови. І дуже цікавить момент - це люди, які самовільно покинули частини. Це часто люди з серйозним бойовим досвідом, які просто почали не витримувати вічне життя в окопах, смерті побратимів. Або навпаки - з мінімальним бойовим досвідом, які в складних обставинах бойових дій, до яких не були морально чи фізично підготовленими, десь дали слабинку, не змогли опанувати свої емоції чи налагодити нормальні стосунку з командиром. На більшість цих людей відкриті кримінальні справи. Але з ними треба працювати і їх потрібно повертати. Їх навчити і мотивувати набагато простіше: зараз вони не можуть ані на роботу влаштуватися, ані виїхати, не мають грошового забезпечення. Мали час, щоб усе переосмислити, і шукають можливість повернутися у військо. Я знаю не один такий випадок. Не з одним таким розмовляв. Механізми повернути їх є, але не кожен офіцер і командир на це згодиться. Та й не всі хочуть іти в той підрозділ, який покинули. Тому є з чим працювати. Особливо зменшувати бюрократичний процес у цьому питанні. Зараз 93-тя бригада провадить дуже правильну медійну кампанію по рекрутингу. Це дає результат? Власне, медійну сторону бригада почала прокачувати не так давно. Певні результати від цього вже є. Ще не такі, як би нам хотілося, але це тривала історія, яка потребує постійності. Наприклад, бригади, які давно цим займаються, вже мають добрий результат. І я впевнений, що керівництво нашої бригади, вся рекрутингова команда це розуміє.    

• МОБІЛІЗАЦІЯ
• ІНТЕРВ'Ю
• 93-ТЯ ОМБР ХОЛОДНИЙ ЯР
• РЕКРУТИНГ
• ТЦК