НТА > НОВИНИ > Шоу бізнес > Корумпованість вплинула на культуру. Інтерв’ю з театральною режисеркою Ольгою Данилюк

Корумпованість вплинула на культуру. Інтерв’ю з театральною режисеркою Ольгою Данилюк

Як культура стає політикою і чим це загрожує. Чому українці не хочуть чути про війну

130

Про український театр на світових майданчиках, чому в промо треба вкладатися не менше, ніж в самий культурний продукт, і чим вразили актори-підлітки з Нью-Йорка, що під Донецьком, – у «Без гриму з Марією Шиманською» на телеканалі NTA  інтерв’ю з театральною продюсеркою та режисеркою світового рівня Ольгою Данилюк.

Ми поставили собі мету і ми її досягли

–  Ви нещодавно провели прем’єру в Лондоні, показали український балет. Розкажіть, яка була публіка, що хотіли показати.

–  Це був формат Балетної Гали. Це такий святковий формат. Це співпало з 30-річчям Незалежності України і ми присвятили подію цьому ювілею. Програма складалася з двох частин. Це була класична програма – відомі партії з класичних балетів і прем’єра нового сучасного балету System A/I, яку ми спеціально поставили для цієї події з танцюристами Київського оперного театру та британським хореографом.

–  Більшість глядачів були українці чи були й британці?

–  Ми поставили собі за мету і ми її досягли – щоб це не була подія суто для діаспори, у вузькому колі. Були британські любителі балету, діаспора, дипломати, представники британського парламенту, бізнес-еліта. Було чудове сприйняття балету, енергетика прекрасна, публіка аплодувала. Були представлені дві партії з українських балетів – «Лісова пісня» (пасторальний дует) і Гопак з «Тараса Бульби», який переважно виконується соло, але цього разу були три солісти. Коли вони вийшли на сцену, це були такі аплодисменти, що ми зразу зрозуміли, що це наша частина публіки аплодує. Але ми також зробили таку колаборацію з британськими солістами.

Усього у цій події взяли участь 19 танцюристів. Були солісти королівського балету, солісти національного балету Британії. Також були міжнародні зірки українського походження, які спеціально приїхали на цю подію з Відня, Нью-Йорка Вільнюса, Тулузи, артисти українського оперного театру. Таким чином ми поєднали інтереси різної публіки в одному шоу і досягли цього стратегічного результату – щоб це була подія, яка би резонувала для лондонського культурного життя.

У промо треба вкладатися не менше, ніж у сам продукт

– Популяризуєте Україну й українське мистецтво за кордоном. Чи це просто робити? Мало хто знає про наш гопак…

–  Щоб популяризувати культуру, треба докладати багато праці й зусиль. Особливо важливі промоції і комунікації. Одне з важливих рішень, яке ми зробили: виступи на світовому топовому майданчику Saddlers Wells, яка дає дуже хороший результат. Виступати на такій сцені – це вже дуже престижно. Це і вибір площадки, і залучення критики, і правильне планування рекламної кампанії.

–  Ви спілкуєтесь лише українською мовою, а іноземці приходять і навіть не розуміють про що мова?

–   Потрібно правильно писати промоцію, потрібна команда фахівців, які уміють це робити. В це треба вкладатися не менше, ніж у культурний продукт. Особливо на перенасиченому культурному ринку, яким є будь-яка столиця Європи.

Рудимент колоніальної ментальності

  Коли співак популярний в Росії, він зразу стає затребуваний в Україні. Коли митець визнаний в Європі – йому аплодують стоячи в Україні. Це якийсь комплекс меншовартості чи це ми зважаємо на думку інших?

–  Ми тільки зараз входимо в оцей постколоніальний дискурс, відходимо від колоніальної ментальності. Ми тільки починаємо усвідомлювати себе, як незалежну країну, яка повинна виробляти свою культурну політику, будувати серйозні інституції, важливість інституцій починаємо усвідомлювати.

Це рудимент колоніальної ментальності, коли хтось вважається кращим, розумнішим і визнання десь більше ціниться, ніж визнання у власній країні. Можливо, вплинула слабкість наших інституцій. У нас людей не завжди відбирають за талантом і система прогресу в нас досить спотворена. За кордоном вона більш прозора і справедлива. Корумпованість у цих сферах також вплинула на недовіру до наших інституцій. Деякі люди отримують нагороди і ми всі розуміємо, що це не зовсім заслужено. Якщо в нас появляться більш прозорі інституції, які будуть відстоювати певні принципи, то в нас буде більша довіра до власної системи визнання.

Театр свідка

Ніхто не може забороняти говорити про те, що пережив і що бачив

  Ваша вистава «Конактна лінія» (Contact Line), постановка на десять акторів – про людей, які під час війни опинилися по різні сторони лінії розмежування. У вас не було сценарію прописано, ви прийшли на репетицію і сказали: «Говоріть». Ви самі були шоковані від того, що розказали ваші колеги?

–  2015 року я поїхала в зону АТО в складі цивільно-військового співробітництва разом з військовими. Я досить багато бачила своїми очима і мене складно було шокувати. Ми почали над цим працювати ще з 2016-го. Перший проєкт називався «Листи незнайомому другу з Нью-Йорка». Тоді я працювала у містечку Новгородське, яке вже повернуло собі історичну назву Нью-Йорк. Але ми перші зробили виставу про листи з донецького Нью-Йорка. Була інтрига в назві.

Мене здивувало, наскільки підлітки боялися говорити, наскільки їх ніхто не хотів вислухати. Вони дуже боялися сказати щось політнекоректне, що їх звинуватять, що вони сказали щось не так. У школі на них завжди був тиск, як правильно говорити. Їх виховували в новому патріотичному дусі і в них не було можливості висловити свої переживання і відчуття від того, що з ними трапилося.

Як сказав один поет – ми боїмося, тому мовчимо, але коли ми мовчимо, то боїмося ще більше. Театр надає можливість висловитися тому прошарку населення, якого практично ніхто не чує. Ми почали розвивати оцей документальний театр – театр свідка.

Чому це для мене важливо? У своїй науковій роботі, яку я захистила у Лондоні, я посилалась на Жака Рансьєра, французького філософа, який говорив про те, що проблема нашого суспільства не в тому, що нам бракує інформації, чи ми не маємо достатніх матеріалів візуальних, чи доказів насильства. Ми завалені цією інформацією, ми ніби все бачимо, що відбувається. А проблема в тому, хто говорить від імені кого.

Для нас створюють сенси експерти, політики, вони нам пояснюють, як нам сприймати цю всю інформацію, але не самі свідки подій. Ми дуже мало чуємо від самих людей, які задіяні і страждають від цієї війни. Митці, як незалежні учасники подій, повинні доносити свідчення.

Для цих учасників важливо бути свідком, донести своє свідчення цієї події. Це стати суб’єктом, це як випрямитись і розправити плечі, не бути пригніченим цим постійним страхом, що я не можу сказати. Тобі ніхто не має права забороняти говорити те, що ти пережив і що бачив.

Енергія людей виснажилась через страшенну несправедливість

– Перед прем’єрою вистави Contact Line ви сказали: «Коли я говорю про тему вистави – перша реакція: на це не піде глядач, не нецікаво, це тема, яка не хвилює суспільство». Чому суспільство, яке живе у війні і втрачає своїх людей, так ставиться до цієї війни?

– Я для себе довго аналізувала ці питання і не можу дати однозначної відповіді. З одного боку – це вплив глобальної масової культури, яка пропагує основним змістом нашого життя  безконечний гедонізм і споживацьку культуру.

З другого боку – це призводить до певної інфантильності суспільства, коли якимись складними речами не хочеться заморочуватися, хочеться безкінечного свята життя. Суспільство відходить від всіх складних питань. Або передає їх на вирішення: хай влада цим всім займається, хтось цим займається – тільки не я.

Для українського суспільства це є певна травма, до якої краще не заглядати. Коли Україна опинилася в дуже небезпечній ситуації, то були підняті ставки, і появилась якась вища мета. Ми вийшли за межі суєтного повсякденного споживацького життя. Це було задекларовано на рівні держави і постала вимога найвищої пожертви заради держави – це пожертвувати своїм життям. Це дуже висока планка, коли людина віддає життя за державу. І дійсно були люди, які пішли свідомо виконувати цю місію. Але коли держава ставить такі високі цілі і задачі, а потім все це перетворюється в якісь подвійні стандарти…

Для мене було найскладніше побачити в українському уряді, коли закликають і посилають наймолодших хлопців на загибель і при тому відновлюють якісь схеми, оборудки. Для мене це були перейдені червоні лінії, коли в людини уже нічого святого немає. Це моя особиста травма. І найгірше, що ти нічого не можеш зробити в цій ситуації. Це безсилля. Безсилля батьків захистити своїх дітей, зберегти життя. Воно виснажило нас. Коли ти ставиш високі цілі, в тебе з’являється колосальна енергія. Люди кидалися на допомогу, люди тратили свій час, фізичні зусилля. Але ця енергія виснажилась через страшенну несправедливість. Наша вистава з дітьми – це проти несправедливості й проти лицемірного суспільства з подвійними стандартами.

Україна залишається білою плямою для широкого загалу

–  Ви зараз адаптуєте виставу Contact Line для публіки у Нью-Йорку. Що будете змінювати і чи вона буде йти такою, як побачила її київська публіка.

–  Я не буду змінювати сам контент вистави, але зроблю її більш візуальною, щоб вона не базувалася виключно на тексті. Щоб умовний бар’єр не був на заваді глядачеві для сприйняття. Спілкуватись вони будуть українською, але буде переклад, будуть іти субтитри.

–  Як американець сприйме виставу про далеку йому війну?

–  Я недавно спілкувалася з дослідниками із Гарварду, які займаються українською тематикою і, на жаль, Україна залишається білою плямою для широкого загалу. Та вода камінь точить. Ми не можемо однією виставою чи подією раптом привернути увагу американського суспільства до того, що відбувається в Україні. Але якщо будемо робити цікаві яскраві творчі речі, то, можливо, навіть не так сама тема може привабити глядача, як цікава творча робота з артистичної точки зору. Тут робота з формою, подачею, змістом. Завжди є певний ризик. Ці ризики треба приймати і пробувати, бо невмілого руки не болять і треба йти практичним шляхом. Ти ніколи не будеш знати, що сприймає публіка, якщо ти не приїдеш і не спробуєш.

Живі люди викликають більшу довіру, ніж образ на екрані

–  Якби до 2014-го року театри зі Львова більше їздили в Донецьк чи Луганськ, театри з Франківська передавали цю культуру на схід, чи це би вплинуло ментально на людей, які хотіли цього «руского міра»?

–  Ми навіть не знаємо, який відсоток людей хотіли так «руского міра». Ніхто соціології не знає. Можливо, це такий наратив, засаджений російськими ЗМІ, що велика кількість людей хотіла цього «руского міра». Звичайно, обмін культурою вплинув би на можливість взаєморозуміння. Люди просто перестали довіряти один одному, була страшна недовіра. Довіряли більше телевізору, пересварилися навіть у сім’ях.

Чому я люблю театр? Тому що це живе спілкування. Коли ти бачиш живих людей, з ними спілкуєшся, це більше викликає довіру, ніж якийсь образ, який транслюється на екрані.

Ми коли поїхали в тур Україною з підлітками з Донбасу, то для них було ціле відкриття те, як їх сприймають в Україні.  І для глядачів це було також відкриття – ці діти з прифронтової зони. Коли ми мали прем’єру в Києві, то я вказувала, що це виконавці грають самих себе, але не всі глядачі уважно читали програмку. Коли ми потім спілкувалися, всі говорили: «О, це діти з Києва грають цих вихідців з Донбасу». Глядачі не могли повірити, як оці діти грають отут, як це з прифронтового містечка можуть бути діти настільки природні, щирі.

На прикладі цієї вистави можна сказати, що оцей живий контакт був дуже ефективний, він просто відчувався. Тим більше, що це був 2017-й рік, була досить сильна стигматизація в пресі особливо тих, хто залишилися в зоні АТО. Відносини були досить напружені. Для цих дітей це було просто відкриття, наскільки позитивно їх сприймають. Хоча ми не могли охопити великий сегмент населення, але це працювало.

 Людям хочеться простих рішень складних проблем

–  Цитую вас: «Культура та мистецтво використовуються політично». Мені дуже запала ця фраза, тому що в Україні це дуже добре відслідковується. Коли мистецтво реально перетворюється в політику, це добре? Чи це погано?

–  Для мене це показує інфантильність суспільства. Це швидше наше суспільство прийшло до повного популізму, коли людям хочеться простих рішень складних проблем. У нас є така тенденція в суспільстві – знайти собі якогось месію, або шукати якусь особистість, яка магічним чином вирішить усі проблеми. Але людина має бути фахівцем своєї справи і кожен має займатися тим, у чому є фахівцем. Сподіватися, що якщо людина досягла успіхів у одній сфері й вона автоматично досягне успіхів у інших сферах – це трошки наївно.

Але ми живемо у медіатизованому суспільстві і є оточенні медійними персонами, які мають мало спільного з реальною людиною. Як правило, це якісь перебільшення, це люди з фантастичними талантами, які встигають купу справ, які звичайному пересічному громадянину України навіть не снилися. Ми не включаємо критичне мислення.

–  Ви як театральний режисер, бачите,  коли політик грає, а коли він чесний?

– Я думаю, в якійсь мірі усі політики грають. Навіть для них ризиковано бути чесними. Стільки інформації, проходить стільки брифінгів і піар-команди, перевірка з усіх сторін, формується стільки меседжів, що я не знаю, який політик може бути чесним. Для цього існує критичне мислення, щоб аналізувати, про що говорить політик. В англійській мові є таке слово «байес»  – це заангажованість. В університетах студенти проходять таку методологію, що включає визначення, де є заангажованість спікера.

Нема поганого піару

–  У Львові виникла ціла дискусія щодо пам’ятника Моцарту-молодшому. Ви, як уродженка Львова, можете також висловити свою думку. Як вам він?

–  Я по дорозі сюди вивчала цю тему. Напевно, ця скульптура непогано би дивилась в галереї або музеї сучасного мистецтва і якби вона була менших форм. Мені здається, що в такому масштабі вона виглядає дещо гротескно. Це так охрестили сучасну скульптуру, але вона не є настільки концептуальна, щоб назвати її сучасною. Вона має більше якесь коріння в експресіонізмі.

Скульптор напевно намагався передати експресію музики через таку чуттєву форму скульптури. Навіть Родена трохи нагадує. Але трохи невідповідний до неї масштаб з естетичної точки зору. Я не думаю, що мета організаторів була в тому, щоб ім’я Моцарта асоціювалося з такою гротескною скульптурою. А з другого боку – нема поганого піару. Інформації про цю особу розлетілось набагато більше, ніж би ця скульптура всіх влаштовувала.

Марія Шиманська, Олена Івашків

 

Оцініть новину
Клас!
0
Я це люблю
0
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
0

Коментарі