Трохи більше ніж за рік після виборів президента у Білорусі до України, через переслідування, втекли кілька тисяч людей. У Львові нині за офіційними даними живе понад 600 білорусів. Чого шукають біженці в Україні та про що мріють, – з новими мешканцями міста зустрілися журналісти NTA.
Пан Олесь – білорус. У майже сімдесят, три місяці тому, він був змушений тікати з Батьківщини і шукати притулку тут – на українській землі. Причина – кримінальні переслідування, які спровокувала любов до рідної білоруської мови. Громадське товариство, яке очолював пан Олесь, звинуватили в організації протестів 2020-2021 років.
Втратимо мову – втратимо незалежність
“Ну, але насправді це не так. За білоруську мову на Майдані можна було отримати дубинкою по голові, могли арештувати. Особливо на Майданах. Ми займалися захистом своєї рідної мови та білоруських шкіл, яких у Білорусі вкрай мало. Ми, патріоти, розуміли, що за мовою стоїть незалежність. Коли ми втратимо свою мову, то втратимо і свою незалежність”, – розповідає громадянин Білорусі, який живе у Львові Олесь Лозка.
Тікати від режиму Лукашенка – це єдиний вихід, який бачив пан Олесь, хоч вдома і залишились найрідніші.
Ще один білорус – пан Іван. Він читає з екрану розгорнуту українську книгу, щоб краще опанувати мову. До Львова, він з дружиною та двома дітьми, переїхали навесні, також утікаючи від державного терору Білорусі.
“Мені було страшно і за себе, і за дітей, і за дружину, бо ми протестна сім’я. Ми ходили на всі протести, які відбувалися. Ми бачили, що вибори були сфальсифіковані, тому ми протестували. Ми хотіли чесних виборів, ми хотіли припинення ґвалту, і ми хотіли, щоб усі політв’язні були вільними”, – розповідає білорус Іван.
Погрози, репресії у країні та страх за життя змусили Івана покинути Білорусь, а разом з тим вкотре усвідомити:
“Коли народ має мову, то повинен її знати і використовувати”, – каже Іван.
Цю істину чоловік зрозумів ще у 2014-му. Каже, війна на сході України сколихнула і білоруську націю.
“Білоруське суспільство відчувало, що коли у нього не буде своєї мови, своєї відмінності від Росії, то воно так само може бути поглинено. Так само може бути анексоване. Саме тому і почалося таке повільне, слабке, але відродження – національне”, – пригадує Іван.
Утім нині розмовляти білоруською, нарікає чоловік, на Батьківщині – небезпечно.
Іван і пан Олесь, і ще десяток інших білорусів-утікачів раз на тиждень збиралися разом у Львові, щоб вчити те, про що на Батьківщині навіть і не мріяли, – рідну мову. А пан Олесь й взагалі не приховує радощів, бо сам її тут і викладає.
Ані в школах, ані у вишах у Білорусі білоруську не вчать. З широкого вжитку її витіснили російською, розповідає керівник Білоруського кризового центру Олексій Францкевич.
“У Білорусі 26 років мова знищується. На сьогоднішній день закрили-ліквідували всі білоруські школи, громадські організації, які цим займалися. Коли до влади прийшов Лукашенко, всіх білоруськомовних, усіх патріотів обізвали п’ятою колоною. Змусили їх з’їхати з Білорусі. І всі ці роки їх знищують. Кожну неділю у Львів приїжджає 5-10 автобусів з Білорусі. З кожного автобусу щонайменше п’ять чоловік не повертаються назад. Тому, що всі люди, які думають по-білоруськи, які живуть цим, всюди відстоюють свою незалежність – пробілоруські. У Білорусі сьогодні відбувається геноцид і русифікація. Людей щодня збивають, садять у тюрми, переслідують…”, – розповідає керівник Білоруського кризового центру у Львові Олексій Францкевич.
Саме тому, розповідає пан Олексій, для тих, хто втік від репресій та хоче відроджувати білоруську і створили школу. Бо ж, каже, саме мова – найголовніший інструмент протесту.
“Це люди, які кожного дня прокидаються з мрією, що вони повернуться на свою Батьківщину. Ці люди роблять усе, щоб змінити те, що відбувається у країні і повернутися у вільну та демократичну Білорусь”, – додає Олексій Францкевич.
Цих біженців із сусідньої країни об’єднують біло-червоний прапор, мова, а ще – мрія. Понад усе вони прагнуть довести, що Білорусь – це не Росія! І невтомно продовжують розповідати про власну культуру та історію.
В українській і білоруській мовах понад 80% спільної лексики
До слова, крім білоруської, наші сусіди , у цій же ж школі вчать українську. Її тут, на волонтерських засадах, викладає львівська журналістка Дарина Халявка. Спочатку дівчина ходила з ними на акції солідарності, вчила і білоруську мову, а згодом вирішила поділитися і своїми знаннями української.
“Якщо є така можливість допомогти практично, а не просто підтримати на словах, а допомогти людям адаптуватися у чужій країні. То чому б і ні? Я, чесно кажучи, думала, що на перший урок не прийде ніхто. А вони приходять вже більше місяця. Стараються, читають українською мовою, вони запитують, які книги прочитати, яку музику слухати… Це дуже зворушливо”, – розповідає волонтерка Дарина Халявка.
Наші мови, каже філологиня, найближчі серед слов’янських – понад 80% спільної лексики. Тож й не дивно, що у класі панує така дружня атмосфера.
“Вчу українську тому, що я вважаю, що це потрібно, що це повага до тої країни, яка мене тут приютила”, – каже білорус Іван.
Як складеться доля цих людей далі – не знає ніхто. Чи повернеться Іван на батьківщину і продовжить працювати науковцем-астрофізиком? Чи поїде до родини і далі викладатиме фольклор пан Олесь? Чи не доведеться більше пану Олексію надавати психологічну чи будь-яку іншу допомогу співвітчизникам у чужій країні? Невідомо. Та усіх земляків об’єднує єдина мета:
“Це щоб Білорусь стала вільною та незалежною країною”, – каже пан Олексій.
“Я вірю, що білоруський народ переможе, переможе режим”, – переконаний пан Олесь.
“Для країни я бажаю, щоб вона була вільна і демократична”, – додає Іван.
Сьогодні ситуація в Білорусі вкрай напружена, розповідає білоруський журналіст Максим Маханьков.
“Для порівняння скажу, що у трохсотмільйонному СРСР, в імперії зла, на початку 80-х років, було біля восьмисот політв’язнів. Більшість з них були, до речі, українцями. Ну, а зараз у 2021-му році, у невеликій дев’ятимільйонній Білорусі, тільки офіційно визнано близько восьмисот політв’язнів. Реальна їхня кількість більша в рази”, – розповідає білоруський журналіст “Наша Ніва, nn.by” Максим Маханьков.
І хоч білоруська влада, розповідає журналіст, й залякала суспільство, люди продовжують бути принциповими. Тож попри насильство влади, проводять акції мирні. Бо вірять у перемогу правди.
Дарина Татарчук
Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Пряма мова Львова"
Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Пряма мова Львова"
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook 
