Булінг та насильство. Як захистити дитину

Як навчити дитину захищати себе, як зрозуміти, що вона стала жертвою цькування, пережила фізичне чи сексуальне насильство. Та як діяти у такому випадку? Про це у програмі «Все можливо» (щосереди на телеканалі NTA) розповіла керівниця Центру гідності дитини Христина Шабат. Христина Шабат – співзасновниця дитячого простору «Пташеня» і вже майже пів року як керівниця новоствореного у Львові «Центру гідності дитини», який займається питаннями запобігання сексуальному насильству щодо дітей. - Христино, якщо подивитися на модель виховання дітей у нашій країні, що, на Вашу думку, бракує українським сім’ям і суспільству загалом?  - Якщо загально окреслити середньостатистичний портрет української дитини, то вона прекрасна. Але деякі моменти у вихованні українських дітей потрібно все ж змінити. Наприклад, українська дитина не має можливості сказати «ні» дорослим. І це дуже погано. Дитина звикає до цього і не перечить навіть тоді, коли справді стаються погані ситуації. Чи це булінг, цькування від вчителів, від батьків. Чи це насилля в сім’ї чи поза її межами. Українська дитина мовчить. Українська дитина не вміє казати своїй мамі, батькові, бабусі, що їй не подобається, що їй зараз неприємно обійматись, цілуватись, ділитися чимось. Так стираються межі у дітей. Це великий виклик перед українською системою виховання і освіти. І ще більший - навчити дорослих чути «ні» дитини. А не відмахуватися: я так вирішила і крапка. Коли дитина розуміє, що їхнє «ні» важливе  – вони краще формують свої межі,  краще виставляють кордони при небезпечних ситуаціях. Вони знають, що можуть відмовити дорослим.

Є «традиції», які треба назавжди викинути з виховного процесу

Також ми виділили декілька пунктів, які терміново потрібно забрати з процесу виховання взагалі. Перше – мають зникнути такі слова як «ябіда». Дорослі є для того, щоб допомагати дітям, захищати їх. Тому будь-яке прохання чи будь-яка скарга, з якою дитина приходить до дорослого, означає, що вона самостійно не може її вирішити. І завдання дорослого - допомогти. На запит дитини завжди  потрібно відповідати. Інакше, якщо станеться щось серйозне – глибша травма, пропозиції вживати наркотики, робити заборонене - дитина не буде знати, з ким порадитися. Адже їй усе дитинство казали: виріши це сам, ти вже дорослий. Друге, що би виокремила, це такі вказівки: «не йди», «не роби», «не лізь», «не висовуйся». Правда ж, чули таке від дорослих? Це формує в дитині думку про неї саму, про інших людей і також про світ. І, якщо дитина має негативне таке підкріплення, то вона так себе і відчуває. Якщо ми більше будемо хвалити діток, заохочувати, діти краще почуватимуться. Вони матимуть позитивне уявлення про світ: я - хороший, мені все вдається, я старанний, я все вмію круто зробити.  Це дуже важливо – хвалити дітей.   [gallery link="file" size="large" ids="318202,318201,318204"]   - Чи варто батькам бути друзями для дитини, чи має діяти модель авторитету? - Бути друзями з дитиною завжди є добре. Поведінка батьків формує поведінку дітей. Якщо батьки є авторитарними стосовно дитини, то дитина поводиться авторитарно стосовно інших дітей. Так само і з булінгом. Якщо дитину б’ють вдома – вона б’є інших дітей в школі або булить інших дітей у школі. Наприклад, дослідження в Америці говорять про те, що серед всіх дітей, які вчинили сексуальне насильство над іншими дітьми, 30% пережили таку саму травму. Від того, як людину травмували травмовані в дитинстві, залежить їхнє подальше життя. Якщо ж  у родині є дружні стосунки, то у дітей будують дружні стосунки з соціумом. - Ви пропагуєте, аби в моделі сім’ї та освіти дотримувалися такого поняття як «дитиноцентризм». Чому так, які його переваги? - Поясню, чому це важливо. Наприклад, у школі головним завжди є педагог, а має бути дитина. Вдома головними є батьки. Але стосовно дітей, інтереси дитини мають ставитися в центрі. Дитиноцентризм – це коли думка дитини є важливою, коли дитина - повноцінний член сім’ї, суспільства. У нашому суспільстві закоренилася думка, що завдання вчителя - навчити. Натомість завдання педагога - вести. Не може бути в пріоритеті лише засвоєння знань. Так, це важливо, та важливіше – вміння комунікувати між дітьми, соціальні навички. На це треба звертати увагу. Я, наприклад, не знаю жодної людини, яка б не навчилася читати  чи рахувати. Але є безліч людей, які так і не навчилися ділитися, вибачатися чекати своєї черги.

Передусім питайте не про оцінки, а як дитина провела день

Не можемо говорити про те, що булінгу поменшало чи побільшало. Це не можливо заміряти. Але це правда, що такі речі стали більш публічними, що про них більше не соромляться говорити. І це вже дуже добре. Варто додати, що якщо відбувається якесь цькування, а дитину не захистити при цьому, то вона підсвідомо сформує уявлення, що весь світ є небезпечним. У булінгу, як у будь-якому насильстві, дуже важливо, щоб той, хто постраждав, відчув захист. А той, хто кривдить, був покараний. Це важливо як і для кривдника, так і для жертви. Тому що це формує наші переконання. - А як зрозуміти батькам, що їхня дитина стала жертвою булінгу? Чи є якісь загальні поради? І якщо так, як допомогти? - Найперше, коли дитина приходить зі школи чи з навчання, питатися не про оцінки, а задавати питання, які більш світоглядні: «Який настрій, з ким сьогодні бавився, як проходила гра, що тебе найбільше повеселило?». Таким чином ми формуємо стосунок з дитиною. Якщо ви бачите, що поведінка дитини різко змінилася, важливо задавати відкриті запитання: «Що трапилось?». «Не хочеш говорити зараз, давай, можливо, ти пізніше захочеш мені розказати». «Ти можеш мені все розказати, я це прийму». Але важливий такий момент – не задавати питань, які починаються зі слова «чому». Такі запитання провокують дитину шукати причину в собі. Але діти ніколи не є винними в тому, що стосовно них роблять інші. Про це важливо пам’ятати.

Сексуальне насильство - це не лише статевий акт

Центр гідності дитини - це університетська структура при Українському католицькому університеті. Наша місія – це є превенція сексуального насилля над дітьми в суспільстві, а також в церкві. Ми працюємо з дорослими, які потенційно можуть мати контакт з жертвою. Це є і вчителі, і священники, і медики, і поліція, і адвокати, і правозахисники. Наше завдання - зробити такі навчальні програми, щоби всі інституції розуміли, чим займаються інші, бо наразі кожен добре робить свою роботу. Але добре би було, щоби ця робота не повторювалась, бо так дитина драматизується. Також ми створюємо різні навчальні програми для правоохоронців, які зможуть бачити таких дітей в зрізі серед великої кількості дітей, вміти їх вирізнити та надати допомогу, прокомунікувати про це з батьками, з самою дитиною. Маємо знати, що кожна друга дитина бодай раз у житті була жертвою фізичного насилля. Тобто кожну другу дитину бодай раз у житті вдарили. Якщо ми говоримо про сексуальне насилля, то кожна п’ята дитина бодай раз у житті була жертвою тієї чи іншої форми сексуального насилля. Адже сексуальне насилля – це може бути навіть перегляд порно, демонстрація порно, ексгібіціонізм. Це не обов’язково є статевий акт з примусу. Усі види сексуального насильства травмують дитину. Але ця  тема в Україні - табуйована. Багато людей, які пережили такі травми, мовчать і не готові говорити. Але насильства насправді є багато. І не тільки в Україні, а й всюди.  Важливо - не мовчати, а добиватися справедливості  - Побоючись осуду, багато хто з жертв сексуального насилля не наважуються розповісти про це іншим. Можете порадити батькам, на які дзвіночки варто реагувати?  - Побачити це можна по різкій зміні поведінки, різкій зміні успішності. Також може статися регрес у розвитку: дитина стає «дитячішою», більш замкнутою. А це депресивність, сум. Це дуже індивідуально. І тут справді важливо бути другом дитині. Якщо між батьками і дитиною нема  сформованої довіри, то дитина не зможе ні з ким поділитися своєю бідою. Коли ж ми вже дізнались, що над дитиною чиниться якесь насильство, дуже важливо сформувати в дитині уявлення, що світ і інші люди є безпечні. Це можна робити по-різному. Можна перевести дитину в іншу школу, але обов’язково написати заяву на ім’я керівника, не працює – заяву в управління освіти. Це точно спрацює. Державні структури змушені реагувати. Обов’язково потрібно довести  справу до суду. У школі вчать прощати, але не вчать того, що прощати треба після справедливого суду. Тобто справедливий суд має відбутися. Вибачення має відбутися. А далі - вже на розгляд дитини там чи батьків. Але цей – відстояти справедливість - це дуже важливо.  Превенція - не вакцина. Це системна робота  -Якщо ж говорити про превентивні заходи, то, що робити, аби не допустити, щоб дитина стала жертвою насилля?  -Про сексуальну освіту, про безпеку тіла важливо говорити, я би сказала, вже з дитсадочку, з чотирьох років. Адже більшість жертв сексуального насилля серед дітей – віком від 5-ти до 9-ти років. І нічого кращого всесвіт не придумав, аніж превентивні заходи. Доведено, що коли є превенція, діти краще розуміють, що відбувається. Вони більше розкриваються, більше готові говорити. Дитина має знати, що її тіло – це її приватна власність, що вона сама за ним доглядає, що є приємні і неприємні доторки. Що коли дитині неприємно, про це треба сказати. Навіть якщо доторки належать батькам. Також треба пояснювати, що люди бувають добрі і злі, що усмішка на обличчі – це не завжди  свідчення доброти. І дуже важливо встановлювати дітям правила поведінки не лише стосовно незнайомців. Більшість злочинів стаються в колі сім’ї або близьких родичів. Треба вчити безпеки не з точки зору «знайомий-незнайомий», а з точки зору самого себе. -Ви також ініціювали, щоб у навчальних закладах почали впроваджувати сексуальну освіту. На якому етапі зараз ця ініціатива?  - Ми вже впроваджуємо спільно з навчально-методичним центром освіти, з управлінням освіти у Львові програму базової сексуальної освіти для вихователів дитячих садочків. Її вже пройшли близько 50 осіб. Чому ми не працюємо з дітьми? Бо це не завдання сторонніх осіб - працювати з дітьми. Це справа педагогів і батьків, людей, які можуть побачити дитину в довгому часі, які можуть прослідкувати зміну її поведінки. Превенція – це не вакцина. Це систематична робота, яку треба постійно підкріплювати. І цього треба навчитися. Саме тому ми працюємо з педагогами, з керівниками навчальних закладів, з психологами і з батьками. Основне фото: з відкритих джерел

• БУЛІНГ
• БАТЬКИ
• ДІТИ
• НАСИЛЬСТВО