НТА > НОВИНИ > Технології та ІТ > Дайте вогню! Том Купер про те, чому артилерія потрібна Україні більше ніж танки чи навіть винищувачі

Дайте вогню! Том Купер про те, чому артилерія потрібна Україні більше ніж танки чи навіть винищувачі

Саме артилерія та її можливість влупити тонами вибухівки по ворогу перемогла в битвах на Сіверському Донцю, Гостомелі, Харківщині

528

Відомий австрійський військовий експерт Том Купер в одному із крайніх своїх аналізів війни в Україні, ретельно аргументує свою думку про те, чому «Леопарди», «Челенджери» і «Мардери», які обіцяє надати Україні Захід, – це добре і чудово, але… Для того, щоб справді кардинально переламати хід подій Україні, потрібні не кілька нових десятків танків чи броньованих машин, чи навіть авіації, а АРТИЛЕРІЯ. Багато арти, яка дасть багато вогню.

Отже, що пише про роль артилерії Том Купер:

«Хочу пояснити, чому я знову й знову, починаючи від березня минулого року, наголошую, що Україна потребує багато артилерії та снарядів, а ті, хто надіслали в Україну артилерію і снаряди… та шліть ще більше артилерії та снарядів!

Ми тут на Заході, фактично, зациклені на «вистежуванні» поодиноких джихадистів, котрі бігають козячими стежками десь на Гіндукуші, в південній Аравії чи десь у Африці, й полюванні на них за допомогою високоточної зброї. Це називають «обезголовлюючі удари» – їх спрямовують проти ворожих політичних лідерів та військових командувачів.

Покладімо руку на серце – дивитися на результати такого полювання в соцмережах – це так сексі. Щоправда, такий спосіб ведення війни коштує масу грошей і часу. А ще він повністю неефективний. Не працює взагалі.

Якщо зважити, що Захід такі війни веде останні 20, 30, 50, 70 років і то без успішного результату – висновок напрошується сам собою: якби «обезголовлюючі удари» (чи авіаційні атаки, чи операції спецназу) були ох-які-ефективні, як про це говорять всі можливі стратеги Заходу та держави Ізраїль, то збройного палестинського опору не було б уже від 1939 року, а від 1972 року не було б загрози міжнародного тероризму і від кінця 80-х ніхто не чув би про Хезболлу, і за останні два десятиріччя зникли б Аль-Каїда, Талібан, Ісламська держава (IS/ISiS/ISIL/IGIL), а від лютого 2020 року не стало б і КВІР [Корпус вартових Ісламської революції – перекл.].

…тим часом вся ця «озброєна опозиція» й далі бродить довкола, а ми продовжуємо ту саму тактику день у день. Для західних воєнних це вже як догма й тому ми приречені спостерігати те саме десятиліття за десятиліттям.

…і в Україні вони радять робити так само.

А тут справи цілковито інші. Українські збройні сили (ЗСУ) стикаються з переважаючими силами РФ, починаючи від 2014 року. В росіян більше артилерії, більше танків і – на тих напрямках, де вони наступають, – більше солдатів, ніж їм можуть протиставити українці.

Зверніть увагу на реакцію НАТО: переконані в «святій непогрішності» своєї розвідки та тому, що українці діятимуть відповідно до її рекомендацій, колективний Захід відреагував на лютневе вторгнення Путіна відповідно до своєї догми: надали «високоточні» протитанкові ракети – NLAWи, джавеліни, панцерфаусти і т. д. – так ніби ЗСУ мали займатися партизанською боротьбою і «точково» пощипувати росіян. Ну, й «обезголовлювати» їхніх генералів.

Нема сумніву, що певні результати такої тактики гарно надавалися для пропаганди – тоді, в лютому-2022. Але, якщо чесно, вони були повністю неефективними. В Путіна стільки генералів, що він може створити з них окрему дивізію. А як очільник системи, Путін також добре знає, що переважна більшість із них ні на що не придатні – «расходний матєріал».

Ми всі бачили, що тоді сталося: так, українці робили засідки й понищили численні підрозділи ВС РФ, котрі рвалися на Київ чи намагалися обійти Чернігів, Суми та Харків, але цього було недостатньо, навіть коли росіяни були повністю дезорганізовані й, відтак, найбільш вразливі. Більше того – українці зазнавали втрат через цю тактику, а спромоглися максимум зупинити ворога. Не це змусило росіян відступити.

Насправді, важило розгортання – і то масоване – українських артилерійських бригад: упродовж найкоротших проміжків часу (як правило, хвилина чи дві перед залпом) українська артилерія нищила численні підрозділи ВС РФ на певному відтинку фронту, рівночасно, тлумлячи логістичну систему росіян до такої міри, що частинам у наступі просто нічого не підвозили. А найприємніше, що все це взагалі без втрат з українського боку.

Саме цей фактор «переміг» на північний захід від Києва, і в Чернігові, й у Харкові.

Причиною успіху була насправді комбінація кількох «переможних» факторів, що завше спрацьовують в конфліктах такого масштабу: поєднання «вогневої моці», «маневру» й «точності» з «кількістю» та «часом».

Лупити по танках та бронемашинах ворога із портативних ракетних комплексів, може, й сексуально – і на відео класно виглядає – але такий спосіб ведення війни потребує багато часу, дуже небезпечний для «користувача» й дає мінімальні результати. Ну так, попадання по головному танку колони з «джавеліна» сповільнює рух колони. Два-три попадання – ще краще. Але погоди це не робить – росіяни компенсують такі втрати.

І навпаки: прицільно випустити по всій колоні 30, 60, 90 чи й більше снарядів – гарантує її повне знищення, а також повністю відбиває бажання продовжувати воювати в тих, хто якимсь чудом там уцілів. А якщо таку процедуру здійснити з двома-трьома чи й більшою кількістю ворожих підрозділів, а також відділками їх логістичної підтримки – і все це водночас, як може артилерія, – то вийде, в той спосіб, завалити противнику цілу ділянку фронту. Й таке не зроблять ні танки, ні БТРи, ні, тим більше, ручні протитанкові системи. Хто сумнівається, запитайте у тих двох десантників, які вижили в Гостомельському аеропорту, котрий накрила українська артилерія.

Саме фактор артилерії змусив росіян відступити з північної та північно-східної України. А потім росіяни продемонстрували те саме: артилерія «пробивала шлях» їхнім танкам та піхоті на південь від Ізюма та, особливо, під Попасною в квітні минулого року. А в той єдиний раз, коли росіяни свою артилерію не підтягнули (принаймні в достатній кількості) й не підтримали наступ – у травні на Сіверському Дінці – українці чітко довели, що вони можуть сконцентрувати достатньо арти й виглушити на переправі не один, а два чи й три російські підрозділи, а також їхню логістику – й усе це майже одночасно (буквально за 2-3 дні).

Ми бачили результати: всі російські підрозділи просто стерли з поверхні. Понівечили. Після того росіяни не лише не намагалися повторити щось подібне, але й витратили майже пів року, щоб відновити свою 1-шу танкову армію.

Саме артилерія та її можливість влупити тонами вибухівки по ворогу перемогла в згаданих битвах. Такого не може зробити жоден інший засіб сучасної війни. Навіть якби українська авіація мала 300 бойових літаків, усі вони разом не змогли б доставити порівнюваний «тоннаж» вибухових речовин, та ще й із відповідною точністю, скільки може зробити одна артилерійська бригада. Ні одночасно, ні в режимі «безперервно, день за днем».

А що можуть зробити чотири чи п’ять російських артилерійських бригад – особливо в поєднанні з двома-трьома бригадами реактивної артилерії? Сумніваєтесь? А вас ніхто й не заставляє «вірити» в те, що я пишу. Просто поговоріть із українцями, що вижили в Попасній, і знатимете.

Підсумуємо: в сучасній конвенційній війні немає іншого засобу «доставки» вибухових матеріалів у обсягах, необхідних для знищення ВС РФ і, відтак, притлумлення бажання Путіна атакувати Україну – тільки артилерія. Незалежно від того, наскільки потужною буде авіація (навіть якщо вона використовуватиме важкі/стратегічні бомбардувальники як «Боїнг» Б-52 чи ТУ-160), артилерія все одно переважатиме в перерахунку на «тоннаж» вибухівки, котрий вона може закинути в стан ворога.

Поміж іншим, це одна з головних причин, чому росіяни – певною мірою експерти «реальної війни» – так покладаються на артилерію. Незалежно від якості артилерійських частин, вони залишаються центральною ланкою їх воєнної доктрини й стратегії. Їм нічого так не важить, як артилерія: авіація це просто «продовження артилерійського вогню», а танки рухаються, «де артилерія вже розчистила шлях». Знову висновок: у війнах на кшталт української має значення «тоннаж доставленої вибухівки», а засобом цієї доставки є артилерія.

До речі, артилерія також значно дешевша й простіша в обслуговуванні, ніж авіація. А це виливається в можливість оперативніше переоснащувати (й підтримувати в робочому стані) більшу кількість артилерійських підрозділів, ніж це можна собі дозволити з авіацією.

Що особливо важить, коли немає ні часу, ні політичної волі, ні – покладімо руку на серце – можливостей «переобладнувати» та «розбудовувати» українські повітряні сили, збільшивши їх чисельність до 100, 200, 300 чи й більше бойових літаків.

Вибачте, пілоти (ви ж пам’ятаєте, я завжди «топлю» за авіацію), але артилерія в цих обставинах значно ефективніша.

Але нащо я все це пояснюю?

Причина не лише в тому, як «по суті» воювали цю війну впродовж останніх 10-11 місяців, але й у тому – й це ще більше важить – як вона триватиме далі ще (принаймні) 10-11 місяців. Путін збирається запустити наступне коло мобілізації й негайно відправити на фронт ще 70 000 мобіків без будь-якої підготовки або хіба з мінімальним тренуванням – якраз достатнім, щоб їх на фронті вбивали тисячами. Проте він також планує зібрати ще 70 000 і цих вже підготувати «належним чином», щоб послати на фронт вслід за першою хвилею. А коли відстріляють цих 140 000, він збирається мобілізувати нових.

Майте на увазі: завдяки 22-річному впливу пропаганди на уми росіян, а також з огляду на власні опортунізм, цинізм, але й прагматизм, Путін може повторювати цю вправу так довго, як захоче. Принаймні настільки довго – й тут я апелюю до початку мого звіту – наскільки він втримається в очах росіян як «президент на наступний термін» чи «пожиттєвий президент» і також «рятівник нації від нацистського вторгнення».

Усе сказане означає, що «самогубна атака хвилями», як під Соледаром, у цьому році стане звичною річчю. І це стосуватиметься не лише наступу, але й оборони.

І цієї тактики не змінить навіть рішення НАТО передати Україні не те що 12-14, але й 120 чи 400 танків «Челенджер» чи не 40, а 400 бронетранспортерів «Мадер».

Чому?

Бо навіть 400 «Челенджерів» або 400 «Леопардів» не матимуть такої ж вогневої потужності, як 400 гармат. Танки не артилерія й тому не можуть кинути на ворога стільки вибухівки, скільки можуть артилерійські системи. В результаті вони не зможуть завдати вирішальної – масованої – шкоди ВС РФ. У кращому випадку, танки дадуть змогу піти на прорив, у гіршому – стануть прекрасними мішенями для російської артилерії. Особливо, якщо українська арта не зможе заткнути гармати ворога.

Така ситуація буде навіть тоді, коли всі ці танки та бронемашини (чи що там ще наобіцяли країни НАТО за останні кілька днів) дадуть можливість ЗСУ сформувати «атакуючий кулак», що, насправді, залишається хіба мрією. Чому? Та тому, що навіть 200 «Челенджерів» не допоможуть українцям вигубити солдатів ВС РФ, що засіли в двох чи подекуди навіть трьох лініях оборони – ще й захищених кілометровими мінними полями – від північного заходу Луганщини й аж до нижньої течії Дніпра.

Єдина сила, що може справитися з цим завданням – це артилерія ЗСУ. Тільки дайте їй достатньо гармат і снарядів.

Переклад: Микола Ковальчук та Antonina Yashchuk

Оцініть новину
Клас!
2
Я це люблю
0
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
1

Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Пряма мова Львова"

Коментарі