НТА > НОВИНИ > Шоу бізнес > Моє гасло: Українізація або смерть. Інтерв’ю з Антіном Мухарським

Моє гасло: Українізація або смерть. Інтерв’ю з Антіном Мухарським

Чому лише фізичне знищення – шлях до повернення Криму та Донбасу? Коли українці навчаться поважати одне одного? Чому Антін Мухарський прикидався пів життя?

290

Гість програми «Без гриму з Марією Шаманською» на телеканалі NTA – Антін Мухарський, він же Орест Лютий, який каже: «Якщо ви не українець, то начувайтеся».

Про «першородний гріх українства», коли правильні українці неспроможні вибачити і прийняти тих, хто тільки навертається в українство, російську мову, як бур’ян, який засіває все, якщо не культивується щось інше. І чому росіянином в Україні бути легше, ніж українцем.

Я пів життя прикидався не тим, ким є

–  Антін Мухарський і Орест Лютий – це треба розділяти. Чи те, що говорить Орест Лютий, те й думає Антін Мухарський?

–  Я довго розмірковував над цим питанням. І десь у  45 років зважився на цей важкий крок. Бо в мені щонайменше живе три людини і то не біполярний розлад особистості. В кожному живе та людина, якою вона хоче бути, – ідеальна людина. А ще та, якою тебе зробив соціум – батьки, школа, інститут. Виконуєш якісь свої обов’язки, рутину тягнеш. А ще є людина, яка мріє весь час щось руйнувати – ті умови, в яких вона живе, те як, вона виглядає. Тобто Хаос, Етос і Танатос живуть у цій людині. І є серединна людина, яка намагається знайти баланс між цими полярно різними особистостями.

Коли я зрозумів, що в мені живе три особистості, які сперечаються між собою, то, як професійний актор, вирішив їх відокремити одну від одної. В такий спосіб Антон Мухарський – поміркований російськомовний киянин – залишився десь у минулому, українізувався, став Антіном Мухарським. А вже ці двоє виокремили з себе отой руйнівний хаос Танатос, а з іншого боку – такий український Ерос, Мелос – Ореста Лютого. Тоді в мене в душі настав абсолютний лад і гармонія. Але зруйнувався мій зовнішній світ – дружні зв’язки, стосунки в родині зіпсувалися, але я став самим собою. Я отримав повноцінність буття. З вами я Антін Мухарський. З кимось я буваю Орестом Лютим. Із батьками, друзями, які знають мене 50 років, я Антон Мухарський. Інколи каюся, тільки не кажіть це моїй дружині Єлизаветі, переходжу з батьком на російську мову.

–  Дружина за таке може дати нагая?

–  Я жартую, звичайно. Вона – унікальна, вона цілісна особистість і зробила мене більш цілісним. Вона киянка, яка народилася на Печерську, вчилася все життя в русифікованій школі, але все життя намагалася розмовляти українською. З 2014-го року вона в Україні не промовила жодного слова російською. Вона мене робить українцем і я нею пишаюся.

–  Було болісно, коли в період становлення Антіна Мухарського Ви зрозуміли, що сім’я не розуміє Вас?

–  Я пів життя прикидався не тим, ким є. Я антисовєтчик, тобто людина, яка ще з дитинства підозрювала, що ми живемо в брехливому радянському задзеркаллі. У 1989-му році, повернувшись із армії, я застав ті часи, які Андрухович описав у своєму фантастичному творі «Рекреації». Перші фестивалі, «Червона рута». Я зрозумів: якщо я живу в Україні, називаю себе українцем, то я маю ним бути, ставати, відшукувати, відмулювати свою ідентичність, з якою боролася імперія. Я намагався стати самим собою і начебто став. Бо першу свою книжку я написав у 1994-му році. Це була повість «Доба» українською мовою, хоч я не мав навичок писання українською мовою. Я зробив над собою гіпернадзусилля. Я намагався багато разів починати говорити українською в своєму соціумі, але у Києві це важко.

У Києві ти постійно нариваєшся на негатив з боку російськомовних: «Будь, как всє». Не кожен має силу волі постійно знаходитись в агресивного до тебе середовищі. Щоб вижити в тому соціумі, треба підлаштовуватися під його закони, а закони російськомовного Києва вимагали підлаштовування, щоб елементарно заробити собі на життя, не бути білою вороною. Білою вороною можна бути, якщо в тебе нема жодної відповідальності перед третіми особами

–  Як думаєте, хто є усвідомленіший українець – той, хто перейшов на українську в Києві, чи той, хто народився вже з українською у Львові?

–  Українство в моєму поколінні – це свідомий вибір дорослої людини. Коли мене питають, як дітей зробити українцями, то кажу, що найкращий спосіб бути українцем – подавати приклад справедливого життя. Хоч це звучить трошки нетолерантно, але діти ведуть такий тваринний спосіб життя. У них ще не прокинулася людська свідомість, яка робить людину людиною.

Важко заборонити підлітку дивитись російський Ютуб, слухати Моргенштерна. Це як песику своєму говорити: «Не їж какашку. Він все одно їсть, бо йому дуже хочеться». Підлітки – то такий вік, коли вони ще не можуть відрізнити смак какашки від смаку гарної канапки з червоною ікрою. Смаки змінюються і вони різні у дітей, підлітків, 20-річних, 50-річних.

Зараз я беру активну участь в процесі формування нової української ідентичності з людей радянської і пострадянської ідентичності. Інколи треба навчитися робити добро зі зла, тому що більше нема з чого його зробити. Так я вчуся робити українців з росіян, малоросів.

Пікалов більший патріот, аніж ті, хто публічно рве на собі сорочку

– Ваш проєкт Лютого – це українізація.  Як народився цей проєкт?

– Спонтанно. Плаваю я в Середземному морі, звично спілкуюся з вищими силами, які приходять час від часу до мене, беруть мене за плече. І от я відчуваю дотик ангела. Він каже: «Їдь у Київ, роби проєкт. Роби, як знаєш, Усе вдасться». Приїжджаю до Києва, в мене нема жодних чітких ідей. Приходимо на один канал, другий, третій – нам відмовляють. Потім Єлизавета, дружина, каже, що є друзі на 4-му каналі. Я прийшов туди і кажу, що хочу зробити таке бурлеск-шоу вечірнє. Таке як американське late night show, але з українською ментальністю, проблематикою. Жанр – шик-кабаре. Це ми хотіли втілити, популяризуючи видатних постатей українського мистецтва, шоу-бізнесу, літератури, кінематографу, політикуму. Канал погоджується, я сідаю і починаю формувати це все, воно буквально ллється з мене. Все складається з першого разу, не було проб, помилок, все склалося з першої програми. Але зараз канал має якісь проблеми, шоу зависло. Але я дуже не хочу, щоби воно померло, бо воно унікальне.

–  Я хочу поговорити про цей проєкт, тому що така кількість компліментів і негативу!

–  Щодо негативу була тільки одна програма, коли люди не зрозуміли, чому ми запросили Пікалова – представника студії «95 квартал».

–  Якщо я не помиляюся, вона є найрейтинговіша в Ютубі.

–  Я знаю Пікалова з 2004 року. Я бачив його на всіх українських потужних рок-фестивалях, байкерських фестивалях. Людина українізується, людина прагне України. Він робить над собою колосальні спроби спілкуватися українською в абсолютно русифікованому товаристві, яке його не розуміє. Він не афішує це, але він кинув в АТО купу грошей. Були підрозділи, де він був штатним волонтером, постачаючи туди автівки, необхідне озброєння, яке доступне, тепловізори. Він не любить це казати, але він нагороджений купою державних відзнак Генштабу, ЗСУ. Це людина, яка робить набагато більше для України, ніж ті патріоти, які рвуть на собі сорочки-вишиванки і кричать: «Чому не українською».

Мені цікавий процес формування людини з радянської, коли відбувалися точки зламу, коли ламався характер, які події траплялися в житті, це елементарна драматургія. Для мене життя людини пов’язане з драматургією. Я так оцінюю Пікалова.

Ми не вміємо аплодувати своїм героям, поки вони живі

–   Мені здається, що Вас ще дуже хейтять.

–  Ми взагалі вміємо ненавидіти дуже філігранно, знецінювати одне одного. І це найбільший гріх українців. Але я зараз чищу свій простір від подібних знецінювачів. Я винайшов одну формулу: все, що пов’язано з українством і все, що має невелику дещицю українства, я не критикую абсолютно.  Ми не вміємо аплодувати своїм героям, поки вони живі. Тільки мертвих підносимо на п’єдестал.

–  Якщо говорити про Люту українізацію. Це продукт український, для українців і для виховання українців.

– Я не люблю виховувати. Я просто люблю бавитися в щось. А виховання – це не мій фах. Це популяризація. Знесення на п’єдестал людей, які заслуговують того, щоб бути героями модерної української доби.

–  Кажуть, що як помре покоління Радянського Союзу, то в країні все зміниться. Але ж ці люди виховують своїх дітей і виховують в тих самих цінностях, що Росія – це друг, що посварила нас політика. Як це коло розірвати? 

–  Ніяк. Світ розділений на два табори: умовно лівих і умовно правих. Лівацька ідеологія працює з людьми, які бажають, щоб над ними хтось був. А є люди, які почувають власну відповідальність за своє життя. За те, де вони живуть, чистячи свій простір, роблячи порядок на своїй території. Так світ розділений завжди і завжди буде більш численна категорія, з якою працюють політики – електоральне поле, де голос радянського раба буде дорівнювати голосу бізнесмена, науковця, філософа. Виживають найпростіші: не висовуйся, мовчи, прикуси язик, роби як більшість. Людина поволі стає соціальним рабом. Соціальні раби є в усіх країнах і це не проблема виключно України, це проблема світова. Зараз є засилля тоталітарних ідеологій, виплеканих на Заході, які за рахунок грантових інституцій придушують все, що становить їм альтернативу. Зараз лівий авторитаризм в інтелектуальному середовищі витолочує все, що має правий контекст, який базується на індивідуальній відповідальності.

Українці, які їдуть на Захід, теж певною мірою відмовляються від власної ідентичності, створюючи комфортне поле для бізнесу, спілкування в двомовному середовищі. Але все одно дотримуються своїх традицій, зберігаючи архаїчність.

Діаспора українська дуже консервативна портрет Шевченка, вишиванка, рушники, класична українська народна пісня. Крок вправо, крок вліво – це для них розрив шаблону, вони не сприймають жодні експерименти з українською архаїкою. Але саме завдяки цій архаїці їм вдалося зберегти свою національну ідентичність. Тут теж є конфлікт між модерном і архаїкою, на вістрі якого я працюю. Моє ставлення до архаїчних людей – як до того чорнозему, з якого постають такі квіти, як Антін Мухарський (сміється).

Якби не Поплавський, Інститут культури випускав би любітєлєй рускава міра

–  В Україні бути націоналістом – це, за тлумаченням пропаганди, – бути фашистом. Це Антін Мухарський, він же Орест Лютий, це Ірина Фаріон, це В’ятрович. Якщо дотримуєшся звичних традицій, то маєш м’якшу позицію. Тобто рушники, вишиванки, коровай на весіллі – це ти подаєшся як «дурний хохол». Є таке в нас на телебаченні й не тільки?

– Є!

– Як з цим боротися?

–  Та не треба боротися. Навіть постать Михайла Михайловича Поплавського суперечлива. Він збурювач моїх емоцій вже довгі роки. Раніше я теж, як модерний український націоналіст казав: «Як можна! Шароварщина! Поплавщина»! Але от приїдеш в Румунію, а там 20 каналів з подібним народним мистецтвом. От приїде росіянин, побачить концерт Поплавського і скаже: «Хохли». В нього не буде сумніву, що це Україна, це українське народне поп-мистецтво. Сало, горілка – класичні архетипи, які сформовані імперією, як дурной хохол хитрий в шароварах з вусами. Їх висміює, до речі, «95 квартал». Класичні малороси, які висміюють хохла.

Я все-таки більше люблю Поплавського, ніж «95 квартал». Тому що Михайло Михайлович формує звичайне шароварне українське мистецтво. Якби його не було, то Інститут культури випускав би любітєлєй рускава міра.

–  Ви згадали про «95 квартал». Чи зможе він перейти повністю на жарти українською і чи не втратить він від цього свого глядача і чи перестане він висміювати українців?

–   В українського видатного публіциста Миколи Рябчука є ґрунтовна книжка «Дві України». Аборигенні українці, які виросли в полі української культури, традиції і мови борються з креолами – людьми, які народилися і виросли в Україні, але не містять ідентичності.

Я не сумніваюся, що Зеленський асоціює себе виключно з Україною і більшість діячів студії «95 квартал» теж. В Росії їх називають хохлами, навіть якщо ти розмовляєш російською без акценту. Коли ти народився в Україні і містиш оцю бацилу вольності – ти все одно хохол, українець. Але ця боротьба міста і високої української культури, яка бажає утримати свою позицію вищості й знівелювати сільську культуру. Це притаманно не тільки нашому часу, а й подіям столітньої давнини. В оповіданнях Остапа Вишні ця проблематика піднімається постійно, вона проглядає в творах Миколи Хвильового, творах письменників розстріляного відродження – Валер’яна Підмогильного, в романі «Місто», коли людина, що прибула з села, проходить процес перетворення на містянина і починає зверхньо ставитися до своїх сільських.

Це не є проблема «95 кварталу», це проблема, яка вже століттями існує в Україні. Викорінення її – це поступовий процес. Можливо, нам треба пройти ще одну фазу війни, щоб зрозуміти, що українці мають боронити свій простір, стояти на його сторожі і суворо діяти.

Донбас не можливо українізувати без закону

  Орест Лютий співає «Росіян в Донбасе нєт», але робимо по них fіre! Коли їх точно там не буде, який це має бути fіre від України, щоб їх точно там не стало?

–   Фізичне переміщення їх за «порєбрік»! А як інакше? Вони – росіяни, вони не відмовляться від своєї ідентичності. Я не бачу виходу. Я, на жаль, скептично ставлюся до питання реінтеграції, а тим більше до українізації Донбасу, його неможливо українізувати.

–  Ні лютою, ні лагідною українізацією?

– Законом. Аналогія найближча: з’явився ковід, всі розуміють, що від нього вмирають сотнями, тисячами. Всі вдягнули маски. Держава за цим наглядала, видала закони, штрафи. Якщо ми зрозуміємо, що російське вбиває і російська, що це така ж бацила, яка роз’їдає наші організми, і не приймемо законодавчі міри, щоб зобов’язати всіх в публічному просторі спілкуватися українською, то… І я не про школи, телебачення. Вся література – тільки українською, без виключення, всі ЗМІ, державні служби. Повна українізація в межах того, що може зробити держава. Законом, з накладанням штрафів. З ковідом вийшло, а русифікація – то така сама хвороба, яка роз’їдає ментальне тіло. Рускоязичний украінєц – це наратив російської пропаганди. Це свідомо людина обирає свою російськість. А зросійщення – це вже нав’язана ззовні хвороба. Українець, якого зросійщила імперія, усвідомивши цю хворобу, може ступити на шлях зцілення.

Наш президент проходить процес українізації

–  Як ступити на шлях зцілення, коли ти чуєш від владних уст про те, що ми маємо такі самі права на російську, як Московія. Чи це державна мова має бути?

–  Я вважаю, що наш президент Зеленський – ментально хвора людина.

–  Він українець совка, який не перероджується?

–  Людина, яка ще не зрозуміла, навіщо йому та Україна потрібна. Він живе в абсолютному російському радянському ментальному культурному полі. Номінально, називаючись українцем, маючи паспорт, він належить до руского міра. Українського в нього поки що менше, ніж руского.  Хоча він потроху зараз починає українізовуватись, починає розуміти, що є якась інакша від його уявлень Україна, яка бореться, висуває умови, яка ставить йому червоні лінії, вимагає від нього розмовляти українською. Мова в нього покращилася з часом і це прекрасно.

Тобто зараз наш президент проходить процес українізації, як це не дивно. Президент України проходить процес українізації!

Але не в Зеленському проблема, а в тому, що Зеленський є віддзеркаленням 63% людей, які бачать саме таку форму комфортної для себе поведінки.  Це мої такі теоретичні споглядання, але зараз гаслом мого життя: Українізація, або смерть!

У нас нема іншого шляху, як побудувати Україну довкола себе

–   Це можна назвати ксенофобією, придушенням, прибиттям, коли українцям в своїй країні важче, ніж представникам інших національностей?

–  Мені здавалося хибно, що Росія, зосередившись на своїх проблемах, забула про Україну. Нічого вона не забула. Вкачувалися колосальні кошти, на які створювалися перші радіостанції, комерційні канали. В будь-якій країні відбувається дифузія двох культур. Америка відпустила ситуацію з іспанською мовою в Техасі, Каліфорнії, Арізоні та в інших іспаномовних штатах своїх і зараз там і англійську не всі розуміють. Дифузія, коли мексиканці іспанізують Америку, я не знаю до чого це призведе.

В Європі існують закони про захист французької мови, німецької, польської, чеської. І мені зрозуміліше, за якими законами ми маємо діяти. Це має бути суворий закон на основі визнання, що 300 років українська мова знищувалася. Проведений процес над комунізмом, засуджені злочини комунізму. Якщо це були злочини, то мають бути зусилля на виправлення наслідків цих злочинів.

Валерій Ананьєв, зараз він Маркус, пройшов АТО, війну і написав книжку «Сліди на дорозі». Ми зараз з дружиною працюємо над книжкою «Як перейти на українську». Він написав: «Це було б дивно, якщо б афроамериканці в Америці внаслідок своєї колонізації і рабської праці носили і хизувалися кайданками на своїх руках». Так от російська мова для українців – це як кайданки нашого поневолення, рабства, сторічного гречкосійства. І ми ними хизуємося – російською мовою!

–  Епіфанія запитали: Приходить молода людина до церкви не так вбрана, чи треба їй робити зауваження? Він відповів: «Ні, не робіть, вона прийшла і це вже добре».

–  Це найбільші вороги України, оці доколупщики, хрущі. Кожна здорова людина мріє бути заможною, щасливою, кохати, бути коханою. А українцям властиві чвари, заздрість, скупість. А ще українці на патологічному рівні хочуть все безкоштовно. Безкоштовно – це ніщо. Цим хочуть купити вашу лояльність. Особливо у культуру треба вкладати гроші, платити митцям. Безкоштовне – позбавляє українську культуру крові, якою в економіці є гроші. Якщо ви отримали щось безкоштовно – митець не отримає гроші, які він вкладе в наступну книжку. Ми так скочуємося до одвічного аматорства. Росіяни завжди щедро платять своїм, вони розуміють, що актор, митець, поет, письменник, як у приповідці давніх османів: чорнила поета набагато вартісніші інколи за кров тисяч солдатів. Бо прошивка мозку дуже дорого коштує.

– Що ви бачите позитивного і найкращого в українстві? Чому варто ставати українцем і націоналістом?

–  Проведу сеанс позитивних новин. Я пам’ятаю 70-ті, 80-ті, коли ми гумку жувальну жували по тижню. Була в нас одна пара чобіт, а чоботи були гімняними, як і все. Класними у нас були тільки ракети радянські, які стояли на дитячих майданчиках, зварені з арматури. От вони досі лишилися. Це афігенний виріб совка, це найкраще, що вони вміли робити.

Зараз я приходжу в магазин з донькою, яка веганша, і там стоять десять сортів соєвого молока. А в 1991-му році я о п’ятій ранку вставав, щоб стати до бочки з молоком. Ми пережили таку бідосю крайню. Слава Богу, ми трошки вилюднюємося в матеріальному плані.

Ми зараз перебуваємо в золотому часі відродження української літератури, українських художників, у нас шикарна художня школа. Треба підтягнути кінематограф, але він вже складається.

Ми зараз живемо в найкращі часи, які тільки переживала Україна. Цим треба навчитися радіти.

Те, що іде війна, – без війн людство ніколи не обходилось. Стан людства – це одвічна боротьба за виживання. Україна зараз бореться за виживання. І борючись, вона втрачає найкращих хлопців і дівчат. Але це є ціна, щоб відродити ті фактори, які були зіпсовані за Радянського Союзу. Це героїка, патетика, чистота, пафос героїзму, які демонструють наші співвітчизники, українці. Зробити себе чистішими і таких людей стає все більше.

Марія Шиманська, Олена Івашків

 

 

Оцініть новину
Клас!
2
Я це люблю
1
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
0

Коментарі