НТА > НОВИНИ > Суспільство > На Тернопільщині чоловік вже 30 років живе самітником у лісі

На Тернопільщині чоловік вже 30 років живе самітником у лісі

Має вищу освіту, служив в армії, об’їздив пів світу.

147

На Тернопільщині у лісі між селами Кобзарівка та Ігровиця вже 30 років без цивілізації  живе 81-річний самітник Ярослав Рибак, який має вищу освіту, а під час служби в армії об’їздив пів світу

Про це повідомляє “Нова Тернопільська газета”.

Звідки родом

Ярослав Сильвестрович народився 13 червня 1940-го року. Раніше жив у Заложцях (нині це – Залізці) із мамою, дідусем, бабусею та дідусевим братом. У батьків був єдиним сином. Батько пана Явослава загинув у Другій світовій війні.

Його родина була заможною та мала багато землі. Проте, коли прийшла радянська влада, то все забрала у колгоспи.

«До 22 червня 1941-го року я жив при Сталіні. Потім прийшов Гітлер. У 1944-ому році на наші землі знов ступив Сталін. Створили колгоспи, все у нас забрали — землю, віз, коней… Пам’ятаю, як ми заглядали у вікно, а червоний солдат ніс наше сідло на плечах. Мама ридала, бо обдерли нас до нитки», — згадує чоловік.

Коли переїхав до лісу

До лісу перебрався ще до розпаду Радянського Союзу

«Купив тут стару хату за 300 чи 400 рублів, попередні власники переїхали до Тернополя. У місті тоді було легше — можна було купити за три рублі м’яса на цілий місяць. Але я не хотів того добра, бо розумів, що радянська імперія посиплеться, що буде трудно… Черешні, яблуні, сливи — все це я насадив», – розповідає пан Ярослав.

Служив в армії та об’їздив пів світу

Після закінчення школи в Залізцях пан Ярослав навчався на механіка в сільськогосподарському технікумі у селі Новоселище Золочівського району.

До радянської армії пішов служити в 1959-ому році.

«Завезли нас у російське місто Владимир, там я пройшов курс молодого бійця. Далі перевели до Москви. Навчався на механіка в Котовську. Згодом на два місяці відправили в розвідку на Кубу. Ми співпрацювали з Фіделем Кастро. Вивчали всі дороги на острові, проїзди. Мали повертатися в Ленінград, але бачимо по зірках, що везуть нас в інший бік — на південь. Наш корабель причалив у Єгипті. На той час Радянський Союз допомагав там будувати Асуанську греблю. Проте ми в Єгипті не затрималися. Нас відразу доправили в Сирію, де тривали протистояння з Ізраїлем. Назву сирійського міста вже не вимовлю, бо язик зламаю. Ізраїльські солдати стояли неподалік. Багато із них говорили російською мовою, навіть українську мову там чув. Вони співали нам, читали Євангеліє. Два місяці ми тримали посилену оборону. Коли поверталися назад, серед пустелі, біля самого моря, я побачив зелений гай! Під деревом була розміщена велика кам’яна могила, схожа на мавзолей Леніна. Розповідали, що там похована перша жінка — Єва. Та кілька років тому я чув по радіо, що ту могилу в Сирії вже перенесли», – розповідає чоловік.

Служив чоловік у ракетних військах стратегічного призначення.

«Ми із другом грузином Мелікідзе ходили в розвідку, мали важливі завдання. Навіть генеральний конструктор Сергій Корольов питався за нами. Маршал радив мені продовжити службу в Москві. «Маєш бути військовим механіком, а не колгоспним!» — наполягав. Проте я все ж повернувся додому, тягнуло на рідну землю», – згадує пан Ярослав.

Має вищу освіту

Ярослав Рибак розповідає, що вирішив після служби в армії продовжити навчання. Вступив до Тернопільського політехнічного інституту, потім перевівся до львівського вузу. Навчався за спеціальністю «Автомобілі» з конструкторським нахилом.

«Не пригадаю, в якому році закінчив інститут, але пам’ятаю, що наш випуск перший не здавав наукового комунізму. Це тішило! На жаль, всі мої дипломи згоріли… Як і згоріли права водія, мотоцикліста, тракториста», – каже Ярослав.

Навчав водіїв

Після інституту його направили на роботу до голови колгоспу, генерал-лейтенанта авіації Каріпанова на Рівненщину. Коли повернувся в Заложці, запросили в ДТСААФ. Багато років я навчав водіїв.

«На зборах у Тернополі казали, що кожен третій водій у нашому районі – з моїх рук», – зазначив чоловік.

Мав дві дружини

«У Заложцях ми з рідними збудували файну хату. Перша моя дружина Оксана Тадеївна працювала лікарем-інфекціоністом. Була хорошим спеціалістом, до неї приїжджало начальство зі Зборова, Збаража. Якось рятувала важко хворого військового з Тернополя», – розповідає чоловік.

Дітей у них не було.

«Мирились ми, не сварились, я їй зарплату віддавав (усміхається, — авт.). Тоді в ДТСААФі отримував на місяць 300 рублів, дружина в лікарні мала 85 рублів. Але Оксана рано відійшла на той світ… Навіть швидше від моєї мами», – згадує він.

Коли дружини не стало, чоловік пересилився у ліс.

Далі ще трохи працював на цегельному заводі в Заложцях.

«Ми тоді випалювали за зміну по 20 тисяч цегли! Там познайомився з другою дружиною — Ганною із села Ренів. Прожили ми кілька років. Дітей теж не мали. Ганни не стало понад десять років…», – згадує чоловік.

Яке воно – життя в лісі

Чоловік уже тридцять років живе у лісі.

ЗМІ пишуть, що під яблунями можна побачити  напіврозвалену хатину, за городом — вагончик із трубою від буржуйки, за ним — заржавілий кіоск з написом «Ремонт взуття». Ліворуч на прив’язі випасається худоба. Пильнує необгороджене обійстя серед лісу собака.

Каже, що як треба, то ходить в село до магазину по сірники, хліб.

«Але мені не дуже щось потрібно купувати, бо маю все своє. Їжа — з городу, корова і коза дають молоко, кури — яйця, одяг маю, повітря є, у лісі повно дров — маю чим грітись», – зауважує він.

Наприкінці минулого року недоброзичливці підпалили йому хату.

«Корову потовкли, дві кози псами загризли… Усе моє майно згоріло, залишився без одягу, без ковдри, подушки… Якось дозимував у руїнах. Грівся біля вогню. А ще ж треба було доглянути корову, бика. Але світ не без добрих людей. Недавно мені привезли вагончик, буржуйку, то тепер буду грітись. Виростив на городі бараболі, кукурудзу, капусту, гарбузи… Цибуля цьогоріч не вродила. Ось наквасив огірків на всю зиму», – розповів чоловік.

Чоловік каже, що йому в лісі добре жити, бо, знає, що люди більше бідують — не мають їжі.

«Поки ходжу, то не голодую. Ні за чим у житті не шкодую, хіба лише за тим, що ніхто після мене не зостанеться. Близької родини не маю. Провідують чужі, допомагають з сільради з Іванківців», – каже він.

 

Оцініть новину
Клас!
0
Я це люблю
0
Ха-ха
1
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
0

Коментарі