Незалежність. Як кожна із трьох революцій, які творили українці, змінювала нас

 «Перший Майдан»: Революція на граніті

2 жовтня 1990 року. Площа Жовтневої Революції. Україна ще в складі СРСР. Триває перший день акції непокори молоді проти підписання нового союзного договору. [gallery columns="2" link="file" size="large" ids="333762,333764"] Студенти розклали намети та оголосили політичне голодування. Тоді ще ніхто не підозрював - передує остання зима радянського союзу і в цьому заслуга, зокрема, і цих студентів. «Треба було придумати акцію, яка би була довгостроковою. Це була ідея, на жаль вже покійного, Маркіяна Іващишина. Він про це ніколи не хотів говорити вголос. Тоді він нам сказав: «Це має бути акція і заклик до дії, але через самопожертву, а не через насильство і тому виникла ідея саме публічного голодування. Для того, щоб спробувати свої сили ми робили акції одноденного голодування. Це було весною 1990 року. Ми провели у Львові захід солідарності із китайськими студентами, яких рік перед цим жорстоко, буквально, танками порозганяли за ідеї», - пригадує Андрій Салюк, один зі співорганізаторів Революції на граніті, учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності, голова ради львівської обласної організації «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури». Тоді йому було 23 роки, він очолював Студентське братство політехніки: «Щоб ви розуміли Роль Львова в революції: на Майдан в перший день вийшло здається 111 чи 112 осіб, 80 з них – були зі Львова, 50 з Львівської політехніки».  Загалом студенти висунули 5 вимог, але головною і неозвученою перед комуністами була одна - Незалежність України. «Всі, хто зібралися у студентському братстві у Львові, ми вже потім це з’ясували, всі були з родин репресованих, ув’язнених, виселених тощо. Тобто питання української національної держави для нас завжди було. Ми з цим виросли. Ми з цим вийшли з наших сімей. І об’єднувалися ми у студентському братстві не заради збільшення стипендій, а для того, щоб своїми діями боротися за створення Української держави. Тому ми дуже усвідомлено проводили ці дії», - каже Андрій Салюк.

 «Ментів більше, ніж дерев»

Імовірність, що усіх заарештують була дуже висока.  До акції студенти ретельно готувалися близько року. Пресцентр, організаційний відділ, медична служба, координаційна рада – усе було обдумано до деталей, кожен з революціонерів мав свої завдання та обов’язки. Та задум студентів міг зірватися. Андрій Салюк пригадує: спершу усіх учасників повідомили, що акцію планують проводити у Маріїнському парку. Втім за 15 хв до виходу з потяга вже у Києві – усім революціонерам сказали, що голодуватимуть на Жовтневій площі.  «Ми вийшли з потяга, розійшлися по двоє. На вокзалі уже була міліція. Прийшли на площу, а там спокійно – лиш двоє міліціонерів. Один з наших друзів пішов глянути, що відбувається у Маріїнському парку. Досі пам’ятаю його слова: «Там ментів більше, ніж дерев». Ми так вчинили, бо знали – хтось нас здасть. Так, зрештою і було. Завдяки ефекту несподіванки – нас не розігнали».

 Як центральна площа країни стала Майданом Незалежності

Серед тих, хто голодував була і Роксоляна Шимчук. На той час їй було 19 років.  Жінка розповідає -  «Майдан Незалежності» народився cаме під час  революції на граніті, адже в СРСР центральна площа мала назву Жовтневої Революції. «Коли революція була у розквіті нам писали із-закордону і різних куточків України. Надсилали нам телеграми, мобільних телефонів ще не було. Вони писали за адресою: «Студентське містечко, площа Жовтневої Революції». Це був резонанс. Це не те, за що ми боролися.  І Мишко Канафоцький – член студбратства,  запропонував, аби вказували адресу: «Київ, наметове містечко, Майдан Незалежності» . Це висвітлили в медіа, тож ця назва закріпилася. Ось так перша площа країни, на якій зараз відбуваються всі найважливіші події, всі паради - названа нами» , -  згадує учасниця трьох революцій, громадська діячка, галеристка Роксоляна Шимчук. «Спочатку нас підтримали, а потім ніж в спину» За оцінками істориків та політичних оглядачів, революція на граніті принесла результати і навіть наблизила розпад країни рад. Студентів підтримали тисячі людей і під тиском вулиць влада здалася. Вперше за багато десятиліть громадські активісти у відкритій боротьбі змусили компартійну владу погодитися на їхні політичні вимоги. Втім Андрій Салюк переконаний – деякі ідеї революції сплюндрували: «Нас зрадили наші старші колеги депутати-демократи. Це була вимога проведення нових виборів до Верховної ради України весною 1991 року на багатопартійній основі. Тоді нам вдалося збурити велику масу людей з різних куточків нашої держави. Так, комуністична ідеологія була дуже сильна, але всі побачили – вона не є каменем і її можна посунути. І якщо б весною 91-го на багатопартійній основі провели вибори – ми б обрубали той хвіст комунізму, який тягнувся за нами до 2014 року. Але, на жаль, наші депутати-демократи пішли на змову з Леонідом Кравчуком і домовилися не проводити нові вибори, бо добре трималися за своє депутатське крісло. На жаль, ті люди, які підтримали голодуючих студентів – потім не тільки не провели вибори, а й прийняли зміни до виборчого законодавства, яке змінило вік для кандидатів, щоб «обрізати» всіх учасників революції  - таким чином вони не могли кандидувати до Верховної Ради.  Я переконаний, якщо б цю нашу вимогу задовільнили – це б змінило хід історії». Революція на граніті показала, що в Україні виросло нове покоління, яке не боїться в’язниць, готове відкрито відстоювати свою думку та йти наперекір владі. Через кілька місяців – 24 серпня 1991 року - Україна отримала юридичну Незалежність. Проте це був тільки початок довготривалої боротьби і непростого шляху до свободи ідеологічної. Адже усіма здобутками революції скористалися комуністи, з'явився олігархат,  тож через 14 років українці знову вийшли на Майдан.

«Другий Майдан»: Помаранчева революція

. Майдан Незалежності.  Наступного дня після другого туру президентських виборів у Києві та інших містах України - масові мітинги через фальсифікацію на користь провладного кандидата на посаду президента Віктора Януковича. [gallery link="file" size="large" ids="333754,333755,333756"] Ця революція увійшла в історію як Помаранчева - за кольором, який використовували прибічники опозиціонера Віктора Ющенка і його партії «Наша Україна».

Будь-що помаранчевого кольору як символ непокори

Під помаранчевими стягами гуртувалися громадяни, яким була небайдужа доля України. Будь-що помаранчевого кольору тоді було виявом протесту. «Я пам’ятаю завданням ще було не просто знайти теплий одяг для тих, хто був на Майдані. Ми шукали у всіх шафах якісь старі речі, теплі але щоб були помаранчевого кольору, або якогось наближеного до нього. Пам’ятаю, що хлопці навіть не цуралися одягати жіночі шалики. Кожен елемент  був символом протесту та підтримки», - згадує Роксоляна Шимчук. Україна вибухнула новим протестом. Президентом таки став кандидат Віктор Ющенко, якого підтримав народ. Ця революція вперше повернула Україну до Заходу, після неї заговорили про бажання вступити в НАТО та ЄС, підкреслює політолог Андрій Смолій:  «Помаранчева революція стала продовження подій на граніті. Бо ми, по суті, далі боролися за свою незалежність та гідність. Певні плюси однозначно були: про нас почали говорити на міжнародній арені, ми вступили у Світову організацію торгівлі. Ми почали хоча б говорити про НАТО та ЄС, бо до цього навіть не було про це розмов. І найбільше досягнення Помаранчевої революції – ми повернули собі історичну пам’ять. Те, шо було до 2004 року - в ідеологічному плані - це була неорадянська Україна. Мусимо визнати, це насправді був лише такий проміжний етап становлення. Ми почали говорити про Голодомор та УПА, про визвольні-змагання і 20-их років XX століття».

Незакріплені здобутки

Події 2004-го ознаменували прагнення українців до демократії. За словами політолога Миколи Бучина, Помаранчева революція засвідчила, що український народ готовий  і хоче жити виключно за демократичними правилами, не бажає підтримувати та підкорятися тій владі, яка приходить незаконним сфальсифікованим способом. За оцінками експертів, здобутки помаранчевої революції не закріпили, питання мови – не дотиснули, а українське суспільство на той час ще не було достатньо зрілим для справжніх змін. Так, при владі опинився той же Віктор Янукович.

«Третій Майдан»: Революція Гідності

. На Майдані Незалежності знову збираються люди. Цього разу мирна акція протесту призведе до трагедії національного масштабу. Революція Гідності увійде в історію України, як найдраматичніша та найкривавіша. [gallery columns="2" link="file" size="large" ids="333752,333753"]

«Якби не вийшли на Майдан – знівелювали б здобутки попередніх революцій»

Напередодні Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготовки угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.  Цей документ готували з 1998 року й обіцяли підписати на Вільнюському саміті 28 листопада 2013-го. Проте, після таємної зустрічі Путіна та Януковича у Сочі, українська влада відмовилась від підписання. Реакція народу була миттєвою: у серці Києва зібралися перші учасники мітингу, їх було близько півтори тисячі. Через три дні приєдналися ще 100 тисяч осіб, і це тільки у столиці.  «Той шлях куди ми йшли тоді, він мені абсолютно не подобався. Це просто перекреслило б все те, за що боролися  наші дідусі і бабусі, за що боролися учасники попередніх революцій. Ми рухалися вперед, еволюційно виростали, а тут це все могли б перекреслити. Ми не могли цього допустити», - розповідає учасник Революції Гідності, лікар-хірург Майдану, депутат Львівської міської ради Євген Кузик. «Беркут» разом зі спеціально найманими бандитами-«тітушками» кілька разів намагалися жорстоко розчистити Майдан. Та попри поранення,  люди все одно не збиралися нікуди йти, поки режим не виконає їхні вимоги. Євген Кузик надавав медичну допомогу всім, хто постраждав під час сутичок із силовиками. [gallery columns="2" link="file" size="large" ids="333750,333751"] Каже люди настільки горіли ідеєю, що травми нікого не зупиняли: «Настрої насправді були такі що: «Зашийте мені руку, мені треба повертатися!», «Зашийте мені ногу, мені треба бігти назад!» Ніхто абсолютно не боявся тої крові. Ми розуміли - мусимо бути до кінця».  Згодом підрахують: з 19 січня до ранку 21 січня за медичною допомогою звернулися 122 постраждалих, 50 із них були госпіталізовані.  «Беркут» використовував проти людей шумові «осколкові» гранати, водомет та гумові кулі. В одній із таких сутичок Євген Кузик сам отримав кульове поранення в голову: «Вночі люди почали витягувати бруківку і кидати в «Беркут», а вони стріляли по людях ось такими гумовими кулями. Попри те, що я медик і на мені був червоний хрест - мене поранили гумовою кулею. Я думав це щось незначне. Наступного дня вбили Сергія Нігояна і вирішив, що тут – потрібніший. Хоч потім виявилося, що куля, яка влучила у ніс – призвела до перелому у трьох місцях і через 20 днів медики змусили мене до госпіталізації».

  Після Революції Гідності українці по-справжньому стали собою

Стріляти у медиків – це порушення міжнародних прав та свобод. Втім попереду на українців чекали значно жорстокіші дії.  У лютому снайпери почали масовий розстріл беззбройних людей на Майдані. Україна отримала нових Героїв - Небесну Сотню. У результаті протестів,  режим Януковича повалили, сам гарант втік, а Революція Гідності змінила Україну і долі тих, хто тоді вижив та втратив рідних. Євромайдан найчіткіше з поміж усіх революцій сформував бачення того, куди має рухатися Україна. Після кривавих лютневих подій нація повернулася до своєї історії та мови. Герої Небесної Сотні вибороли українцям шанс на зміни. Після цього в Україні провели вибори, президентом став Петро Порошенко. Наша держава отримала безвіз з ЄС, «Томос», розбудувала армію, а українська мова зазвучала на радіо та телебаченні. Це стало новою точкою відліку розбудови держави. Політологи вважають, що кожна із революцій була продовженням попередньої і тільки нарощувала свої сили та потужність, адже нація «дорослішала», а вимоги ставали гострішими. Тож без активістів, які виходили на усі великі акції непокори – Україна не дійшла б туди, де є зараз. «Коли була Революція на граніті - українство вийшло за межі Західної України. На Помаранчевій Революції Київ став синьо-жовтим, а вже на Революції Гідності - нашою стала вся територія України», - підсумовує Роксоляна Шимчук. У перші тижні, коли Україна оговтувалась від розстрілів Небесної Сотні, у березні-квітні 14-го Росія почала вводити війська на Донбас та Крим. Тоді ніхто не вірив, що на націю чекає найстрашніше випробування – війна. «Я пригадую один момент. Я тоді ще не розумів цього. Якось стоїмо ми на сцені на Майдані. Це була одна з неділь і до мене підходить старша бабця років 80 і каже: «Синку, ми своє вже відвоювали. Тепер ваша черга воювати. Я не розумів тих слів і кажу: «Яка війна, XXI століття. Про що ви говорите?! Вона продовжує: «Чекай, побачиш». Вона знала десь і відчувала. Я тоді цього не усвідомлював, бо народився в країні без війни», - пригадує Євген Кузик. [gallery columns="2" link="file" size="large" ids="333749,333748"]  Україна цьогоріч святкує 30-річницю відновлення Незалежності, проте досі змушена боротися за свою суверенність, захищати кордони та мову, долати корупцію, провести низку реформ тощо. Тож крізь століття слова історика та публіциста В’ячеслава Липинського для нас надалі є актуальними: «Ніхто нам не збудує держави, поки ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить націю, поки ми самі нацією не схочемо бути». 

Віра Лабич