НТА > Інші проекти > ГОВОРИТЬ ВЕЛИКИЙ ЛЬВІВ. ІНТЕРВ'Ю > Ідіть звідси і по нас стріляти не будуть. Інтерв’ю з воїном ССО Володимиром Парасюком

Ідіть звідси і по нас стріляти не будуть. Інтерв’ю з воїном ССО Володимиром Парасюком

Про оборону Луганщини, про настрої місцевих, які не евакуювалися, мобілізацію і про те, що зроблять у Західній Україні з білорусами

2950

Відомий активіст та ексдепутат ВРУ Володимир Парасюк на повномасштабній війні практично від самого початку. Спочатку був на Київщині, а тепер у складі Сил Спеціальних операцій ЗСУ воює на сході України, на Луганщині.

В інтерв’ю проєкту “Говорить Великий Львів” на NTA Володимир Парасюк розповів, чому майже не сумнівається у вторгненні Білорусі, як відбувалася оборона Сєвєродонецька і Лисичанська, та чому не варто думати, що ця війна когось омине.

Білорусь: знайдуться навіжені, які підуть воювати проти України

– Ви написали пост у фейсбуці, що, на ваш погляд, наступ білорусів більш аніж можливий. Чому дійшли такого висновку?

– По-перше, це заява Лукашенка. Ми відслідковуємо речі, які відбуваються не тільки в Україні, але й за її межами. Дякуючи Ілону Маску в нас є Starlink, і маємо можливість тримати руку на пульсі подій. Він готує свій народ і армію до того, що вони мають іти в наступ. Він такі меседжі через наради, пресконференції нав’язує. Я би цього не хотів, але думаю, що ближчим часом буде відповідна заява.

Наступ білоруської армії на Західну Україну в нас викликає тільки сміх. Сьогодні оперативний офіцер нам сказав: “Якщо білоруси будуть наступати на Волинь, то я поїду на Шацькі озера, куплю собі попкорн і буду дивитися, як діти від трьох років, люди похилого віку ганятимуть білоруську армію по лісах і ловитимуть їх”. Вони тут всі поляжуть з рекордною швидкістю. Це навіть не буде називатися вторгненням, їх розіб’ють дуже швидко. Вони не мають жодного бойового досвіду у порівнянні з нашими бійцями, які воюють уже вісім років у прямому протистоянні. А зараз це взагалі відкриті фронти, які ми витримуємо, показуємо себе достойно і я вважаю, що ми перемагаємо.

У білорусів нема мотивації, вони не знають, для чого вони це будуть робити. Ми не були готові до вторгнення Росії – всі про це говорили – і у військовому плані ми не знали, як протистояти. Але коли ми відбили Київ, то зрозуміли, що можемо.

Те, що сунуло на Київ, в рази було більшим, ніж те, що зараз декларує Лукашенко зі своєю армією. Звичайно, це буде складно, це знову буде новий виклик, але він точно не повинен нас лякати.

– У своєму пості ви зверталися до білорусів, білоруських військових, щоб вони зрозуміли, що, якщо їхній самопроголошений диктатор хоче війни з Україною, то це не означає, що Білорусь, як держава, як нація, хоче воювати з Україною.

– Це так, але знайдуться навіжені, які будуть казати, що мають виконати наказ. Я думаю, що більшість відмовиться. Думаю, що якщо вони під страхом кримінальних справ і репресій зайдуть на нашу територію, то одразу здадуться. Тим більше наша розвідка працює і вже неодноразово були перехоплення, в яких чули, як білоруські військові казали, що не хочуть воювати. Але частина навіжених, проникнутих російською пропагандою, можливо, й будуть виконувати цей наказ. Та це не та сила, яка може нас налякати, тим більше Західну Україну.

Як я написав в пості, один із пунктів, чому їм не треба сюди йти, Західна Україна – це не Донбас, тут нема людей, які сидять у підвалах і чекають росіян. Коли ми були в Сєверодонецьку і Лисичанську, я наслухався дуже багато про те, що якби ми сюди не прийшли, то росіяни би по людях не стріляли. 

Нам казали: “Ідіть звідси і по нас стріляти не будуть”. У Західній Україні цього нема і цього не буде. Ми ціну своєї свободи вже давно заплатили. В нас зовсім інше виховання, у нас все населення розуміє, що Росія – це ворог, якого потрібно знищувати.

Побачите, що навіть не буде ніякої лінії фронту. Їх просто розкладуть на молекули звичайні наші спецпідрозділи, які будуть робити засідки. Будуть допомагати прості люди, які будуть партизанити, будуть здавати всі їхні позиції. Окрім того, географічно – це не поля Донбасу, де дуже мало лісів. Волинь, Рівненщина – це наші споконвічні території, де ми кожну стежку там знаємо і будем знати, як працювати.

Звичайно, не хочеться цього. Маю надію, що в хворій голові Лукашенка є хоч якесь зерно логічних думок. Але треба готуватися до найгіршого, розслаблятись точно не можна. Вони на це розраховують, що Україна може трохи розслабитись, бо ми звільнили Київ, стало трошки легше. Не можна! Поки ми їх всіх звідси не виженемо, поки не вб’ємо, спокою нам точно не буде. Я переконався в цьому тут, на сході України. Це не війна за міста і села, це війна на повне знищення ворога. Поки ми їх всіх не покладемо в землю, доти вони так і будуть лізти, лізти і лізти. Необхідне терпіння. Якщо ми й надалі будемо показувати таке об’єднання, то ця війна закінчиться нашою перемогою.

– Спочатку трохи сподівалися, що росіяни повстануть і якось відреагують на це, але не дочекалися. І зараз ілюзій нема. Путін тисне на Лукашенка і це рішення точно буде під його впливом.

– Він на нього не тисне, він йому дає вказівки. Вони, якщо можна так говорити в прямому ефірі, на міжнародній арені і так обіср…сь повністю. Пробують знаходити якісь логічні пояснення, відмазки своїх дій. Але всім прекрасно відомо, що відбувається. Путін не тисне, він наказує, а Лукашенко зволікає із виконанням. Лукашенко – це ставленик Путіна, один із агентів ФСБ чи ще когось, він давно завербований і жодні рішення самостійно ухвалювати не буде. Великий плюс, який ми маємо стосовно білорусів, – це те, що багато їхніх людей воюють на нашій стороні. Вони перші підуть відбивати цей наступ і мріють, щоби той персонал, який обслуговує Лукашенка і його режим, був максимально знищений, щоби потім робити в своїй країні зміни.

У порівнянні з Росією, де, як ми думали, мали початись мітинги, в Мінську вони почнуться і логічно завершаться. Я не хочу порівнювати білорусів із москалями, бо білоруси – це вільні люди, просто вони в такій патовій ситуації. Вони, можливо, десь перечекали якийсь момент і зараз ціна їхньої свободи буде набагато більшою. Державність вони вже втратили, вони її не мають, можна сказати. Питання, щоби вони не втратили своєї ідентичності. У них вже забрали і прапор, і герб, знищують мову. Тепер в них є шанс все це відбити і розвиватися так, як вони самі цього хочуть. Думаю, що вони цей шанс використають, для того, щоб змінити в своїй країні певні речі.

На Луганщині ми побачили, як виглядає найстрашніше

– Яка ситуація зараз на фронтах, де зараз перебуваєте. Як налаштовані бійці, чи вистачає зброї? 

– Кілька останніх днів я займаюсь логістичними моментами, маю проблему з ногою. Але залишився тут зі своїми хлопцями, бо чекаємо, поки нас всіх відправлять на відновлення, а без них я їхати не хочу. А на передовій просто пекло. Дивуюсь, де в наших людей береться стільки сили, мотивації – вони стоять і виконують поставлені завдання. На вулиці спека 38 градусів, а по тобі зі всієї артилерії, що існує в Росії,  сиплять, сиплять, сиплять.

Чи є зброя? Є стрілецька зброя, моторизована зброя, танки, БМП. Питання тільки в артилерії, про яку всі говорять. Але кілька останніх днів, як наш президент заявляв, американська зброя запрацювала. Я сам був свідком того, як вона працювала.

Але треба набагато більше, щоб ми могли на Донбасі робити контрнаступальні дії. Я хочу донести до вас одне: те, що показала Росія на Луганщині, – це її максимум, більше вони вже не зможуть. Тобто ми вже побачили, як виглядає найстрашніше. 

На Луганщині ми відійшли лишень на 10 кілометрів від Лисичанська, зайняли кращі оборонні позиції і стоїмо далі. Там були села, з яких ми відійшли і ми знову їх зайняли. Для цього, щоб виконати це завдання, вони потратили стільки сил, ресурсу! Їх там тисячі загинули і вони на більше й не здатні. Для того, щоб організувати цей наступ, Росія з усієї лінії фронту – від Харківщини до Херсонщини – постягувала все, що мала, аби показати хоч якусь перемогу.

Росія декларує, що вона велика держава, що вона може боротися з Америкою, з Китаєм. Вибачте за такий вислів, але гів..но вони можуть. Їхні збройні сили коментують події на острові Зміїний, який зовсім маленький, і вони тішаться, що відбили 10 кілометрів наших позицій. Це смішно! Коли ми відступили, то не кинули все і не кричали: “Допоможіть!”. Це був маневрений відступ.

Я дуже тішусь, що в Генштабі розуміють те, що людські життя в цій війні найважливіші. Не потрібно вмирати через дурні накази. І цих дурних наказів і нема. Це маленька наша перемога. Сказали: “Хлопці, виходьте, займайте кращі позиції. Будемо дивитися, де в нас є проблемні місця і наново робити контрнаступ, щоб просуватися планомірно”. Нам не потрібен другий Маріуполь. Якби 5 тисяч людей потрапили в полон, то всі би кричали в Україні: “Зрада, зрада!”. Щоб цієї зради не було, ухвалили дуже правильне і логічне рішення, яке підтримали всі військові.

У Лисичанську, Сєверодонецьку була, звичайно, піхота, але більшість там були спецпризначенці, там були люди вмотивовані, які хотіли воювати. Вони самі казали: “Нам потрібно відступати, бо тут не можемо розвернутись на повну!” Поки ми там стояли, ми таких втрат росіянам нанесли, що вони просто шоковані були.

Наша героїчна 80-ка разом з нами робила їм пекло. Єдиний мінус був – це логістика. Все підірвано, виїжджати нема кудою, вивозити поранених нема як, коридор був дуже вузький. Всі дороги настільки сильно прострілювались, що аби тільки доїхати до позиції і виїхати з нею – це вже був подвиг.

На інших ділянках хлопці стоять, тримають позиції, волонтери до них приїжджають. Є проблеми, але хто сказав, що ця війна буде простою? Мені шкода, що ми не можемо швидше рухатись, але ми стоїмо проти Росії, яка бере масою. І цю масу, щоб пройти, потрібно іноді трохи часу.

Ми вас не чекали, ми вас не кликали

– Це непопулярна історія, про яку не часто говорять, але в Сєверодонецьку є категорія людей, які вважають, що якби ЗСУ не прийшли, то росіяни би не обстрілювали. В Маріуполі, в інтерв’ю біля під’їзду чоловік каже, що краще буде жити в розбитому Маріуполі, але його не посадять за георгіївську стрічку. Як ви гадаєте, на сході, у тих містах, які тимчасово захопили, який є відсоток людей, які чекають окупантів і готові їм пробачати будь-що, аби бути з Росією?

– Та вони і пробачати не хочуть, вони просто їх чекають, не вважають, що проти них Росія чинить якийсь злочин. Люди, які хочуть України, які навіть бояться воювати, вони звідти виїхали, їх там нема. Я не вірю в слова: “Де я там буду тинятись по світу, я ліпше буду тут, вдома”. Я цій історії не вірю. Особливо, коли бачиш обстріли і ці жахіття…

На власні очі бачив, як загинула 11-річна дитина в Лисичанську. Було дуже прикро, що до її батьків не доходить те, що звідси треба їхати, що ця квартира чи будинок не вартують людського життя.

Я їм казав: “Я краще буду тинятись по світу, не буду мати дому, не буду мати нічого, але я буду живий!” Я їм пояснював, що можна почати з нуля. “Вас у Львові чекають, накормлять, дадуть де жити. Це не буде рідний будинок, але ви будете живі, будете бачити своїх дітей, не будете в цьому страху!”. У відповідь почув: “Ну так, так”.

Але мова не про те, щоб вони їхали звідти, вони просто чекають тих, хто їх обстрілює. І переконувати немає ні сили, ні бажання. Є таке, що не міняється. Коли ми заходили в деякі підвали, нам важко було воювати, нам самим не було де ховатись. В підвалах були люди, вони нас звідти виганяли. Ми самі бачили, що там є діти і казали “Вибачте”. Ми не хотіли наражати їх на небезпеку. Але були такі активні, які вибігали до нас і казали: “Йдіть звідси, ми вас не чекали, ми вас не кликали”. Це наша реальність  і ми від неї нікуди не втечемо. Який відсоток я не можу сказати, бо все так перемішалося, настільки змінилося, що я не знаю… Але такі люди є і я їх бачив. Що з ними робити? Це треба вирішувати вже після того, як ми звільнимо всі території. Зараз з ними боротися не має ніякого сенсу. 

– Це важливо, що ми про це говоримо.

Це дуже важливо, тому що так не може бути. Я їм пояснюю: “Ви думаєте, що Донбас – це автономна одиниця? Донбас мій! Я українець, в мене паспорт цієї країни, я тут народився. І всі ці території, які вписані в моїй Конституції – це мої території і я не збираюсь нікому їх віддавати. Донбас – мій дім, моя держава!” . А вони чомусь думають, що існує держава, яка формально Донбас, а всі ви решта – це Україна. Ті, хто ретранслює всі ці речі, вони так все життя і думають. Нормальні люди, які за Україну, які допомагали нашим військам, вони там є. Але коли почалися просто шалені обстріли, коли не можна просто пройтись по вулиці, вони виїхали звідти і далі помагають нашим військовим. Є військові з Донбасу, які дуже відважно воюють. Честь і хвала їм! Така реальність наша і не потрібно боятись про неї говорити.

Наші підрозділи зменшуються. Це війна, це не прогулянка

– Цього тижня у Львові говорять про тотальну мобілізацію, військкомати проводять облік людей, повістки видають в різних локаціях. Ми питали в людей, чи повинна бути мобілізація всіх чоловіків. А в коментарях пишуть, що повинна бути мобілізація всіх чиновників. Цікавляться, чи зможуть забезпечити всім необхідним, якщо всіх призвуть. Що можете сказати українцям, будучи там, на сході України?

– Я хочу всім сказати, що ця війна нікого не омине. Яка різниця, де цю повістку отримати? Чи біля церкви, чи на вулиці. Нікого зразу в армію не тягнуть, нікому не дають автомат і кажуть: “Іди, воюй”. Цього нема. Не знаю, хто розносить цю дурню. Поки тебе заберуть до армії і відправлять на фронт, пройде багато часу. Зараз на сході воюють наші львівські хлопці. Ви думаєте, вони не замучені? Та на них лиця нема. Вони теж хочуть побачити своїх рідних. А ким замінити?

У нас є поранені, їх теж дуже багато. Є вбиті. Наші підрозділи зменшуються. Це війна, це не прогулянка. Ці підрозділи треба наповнювати людьми, щоб далі тримати оборону. Росіяни пруть і будуть перти далі. Вони дійдуть туди, куди дійдуть, поки ми їх не зупинимо. Якщо ми їх зупинили на Донбасі – це наш виклик. Це мають розуміти військовозобов’язані. Не має когось гіршого, а когось ліпшого. Звичайно, є важливі професії, я все розумію. Є волонтери, які принесуть набагато більше користі тим, що вони роблять. Але істерії в нашій державі не повинно бути.

Кажуть: “Я не вмію воювати!” . Та я теж не вмію! Все, що я маю, мені привезли волонтери, і так скаже більшість.

Тут ІТ-шники танки палять – вони навчились ті танки палити не за клавіатурою вдома, вони навчилися тут. Хтось на полігоні, хтось тут. По-різному бувало, але це треба виконувати. Тому істерії з тими повістками не потрібно робити! Це деморалізує армію на передових лініях.

Люди стоять і думають: “Якщо за нас вся держава… А тут пишуть: “Не буду, не хочу”. Це неправильно. Треба з достоїнством приймати цей обов’язок, його виконувати. Все те, що там розказують, – це наративи, які поширює Росія, щоби всіх лякати. Я з повагою ставлюся до своїх земляків, тут їх дуже багато, таке враження, що вся Львівська область воює на Донбасі. Але казав правильно один хлопець із ТрО: “Мені довелося захищати Львів на Донбасі”. Це золоті слова. І, напевно, він теж замучений, він теж хоче додому і хоче, щоби його поміняли. Така моя позиція. Не як військовослужбовця, а як громадянина України.

“Говорить Великий Львів”, Олена Івашків

Оцініть новину
Клас!
8
Я це люблю
0
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
0

Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Пряма мова Львова"

Коментарі