НТА > Статті >  Поганою копією Сталіна Путін, очевидно, вже став, – Михальчишин

 Поганою копією Сталіна Путін, очевидно, вже став, – Михальчишин

220

Цивілізований світ занепокоєний, але це аж ніяк не хвилює російських військових та сепаратистів. Вони надалі продовжують гатити по позиціях українських захисників. З надією на підтримку наша влада киває у сторону НАТО, та там Україну, хоч і підтримують, але далеко не чекають з розпростертими обіймами. То хто ж має зупинити Путіна, який нарощує на наших кордонах військову міць, з його невгамовними «апетитами»? Та чому єдність світу зараз важлива, як ніколи? Відповіді на ці питання ми шукали у розмові з народним депутатом VII скликання, політичним діячем та офіцером Юрієм Михальчишиним.

 – Чи погоджуєтесь з твердженням міжнародних журналістів про те, що війна на сході України швидше нагадує війну-заголовок? Що повномасштабного вторгнення не буде, Росія просто намагається таким чином «грати» з демократичним і цивілізованим світом. 

– Я вважаю, що велика ілюзія далі вірити в існування єдиного демократичного цивілізованого світу. Я вважаю, що триває процес фрагментації старого і формування нового геополітичного порядку, у якому звичний нам вимір трансатлантичної єдності ЄС і США вже давно відсутній. Відсутній він і економічно, і військово-стратегічно, і ціннісно. Зрештою, про яку можна говорити єдність цивілізованого світу, коли поруч із цими військовими приготуваннями, які є одними із найбільших у Європі з часів Другої світової війни, далі ведеться добудова «Північного потоку – 2», і таким чином триває енергетична співпраця однієї з держав ЄС з Російською Федерацією? Яка не визнається державою-агресором, що загрожує миру у світі в цілому. Мені ситуація десь нагадує 1938-1939 роки – це між Мюнхенською змовою, між поділами Чехословаччини та анексією Карпатської України Угорщиною, Тешинської Селезії Польщею. І анексією Литви, Латвії та Естонії, Західної України і Західної Булорусі, Буковини і Бессарабії Радянським Союзом. Це все дуже чітко відповідає теперішнім тенденціям. Тому говорити про те, що зараз ми можемо оперувати застарілими якимись термінами і очікувати реакції суб’єктів, які вже відсутні, це було б неправильно. А щодо конкретної ситуації, яка має розгоратися зараз у районі проведення Операції об’єднаних сил, то там загострення фіксувалося, по суті, вже не перший місяць. Але поруч із безпосередньо цим загостренням на лінії контакту, ми бачимо формування небувало великих ударних угрупувань вже російських кадрових військ у Близькому оперативному тилу. Отже будь-якої миті може бути прийняте якесь важливе військово-стратегічне рішення. І тому треба оцінювати обстановку у масштабах цього рішення. А не в масштабах теперішніх обстрілів на першій лінії контакту. 

– Експерти, які аналізують ситуацію, кажуть, що одна із цілей Росії – перезавантаження переговорів із цивілізованим світом. Чи вдається Путіну цей військово-політичний шантаж? 

– Дуже добре вдається. Але я хотів би дещо уточнити термінологію. Російську еліту цікавлять не перемовини із західним світом, а цікавить певний порядок денний і спосіб співіснування Росії і фрагментованого Заходу. І тут вони орієнтуються на зразки часів «холодної війни» – я маю на увазі 1960 (-70-80) роки. Коли ситуацію доводять навмисно до передвоєнної і майже апокаліптичної. Згадайте хоча би Карибську ракетну кризу. Згадайте хоча би ту напругу, із якою підійшли США і СРСР до війни у В’єтнамі. Згадайте хоча би те протистояння у рамках гонки озброєнь, яке розгорталось на землі, на воді, в небі і в космосі до 1980-их років. Тому перемовини є лише завершальним етапом оформлення певного консенсусу. Російська Федерація зацікавлена не в переговорах як таких, а зацікавлена в тому, щоби на завершальній стадії формування цього консенсусу колишні західні демократії, а я вважаю їх колишніми західними демократіями, підійшли максимально ослабленими. А відповідно позиція Російської Федерації була максимально агресивною, сильною. І ці перемовини завершилися укладенням глобально діючих правил гри, за якими Російська Федерація остаточно закріпила б за собою територію колишнього СРСР, принаймні, як зону виключних інтересів. А в перспективі поширити її і на колишню зону Варшавського договору, і взагалі говорити про територію колишньої Російської імперії. А за таким принципом у зону їхніх інтересів, як вони вважають, входить, наприклад, Грузія, Україна, Естонія. Тому це вкрай велика загроза не те, що для миру, а для існування розумного життя на планеті Земля. 

– Стримати Путіна сьогодні може хто або що? 

– Це не є справа індивідуальна, а однозначно колективна. Немає сьогодні у світі потужного лідера-локомотива. У вимірі державному Сполучені Штати сьогодні власноруч не справляються. І немає у вигляді яскравого політичного лідера, який може мобілізувати за собою підтримку інших держав та світових еліт. Я маю на увазі, що сьогодні немає ні Черчиллів, ні Рузвельдів. А поганою копією Сталіна Путін очевидно вже став. Тому єдиної відповіді на це питання не існує.Лише конкретна збройна, військово-стратегічна і військово-економічна, інформаційна відсіч агресії Російської Федерації у всіх куточках світу здатна зупинити цю експансію. 

У цьому контексті часто згадують НАТО і План дій щодо Членства для України. НАТО – це вихід з ситуації?

Я думаю, що це все актуально станом десь на 2008 рік, коли Україна реально могла отримати План дій щодо членства в НАТО.  І хотів би, щоби кожен українець і українка зараз запитали представників так званої політичної еліти, чому цього тоді не сталося? Нехай би згадали усі дії, позиції і висловлювання тодішніх очільників Уряду, Парламенту  і головнокомандувачів. Нехай би згадали, як самі тоді голосували і як оцінювали їхні досягнення. І не робили вигляд, що відбувається щось неочікуване і абсолютно не пов’язане з попередніми подіями. Очевидно, що шанс отримати План дій щодо членства в НАТО Україна вже втратила. І це мало катастрофічні наслідки вже у 2014 році. Сьогодні це залишається однією з опцій, яка розглядається і має перебувати на порядку денному української політичної верхівки. Але набагато більше конкретних результатів дала б двостороння співпраця з такими державами як США, Велика Британія, Туреччина. У нашому регіоні Польща та Литва. У тому числі із використанням інструменту двосторонніх безпеково-оборонних угод. Як бачимо, вважалося, що інші держави НАТО не будуть вступати в такі угоди. Але те, як себе зараз повела Туреччина на регіональній світовій арені, яка стверджує, що зароджується новий центр сили, який вже далеко переріс регіональний вимір. Нам у цьому плані абсолютно стратегічно необхідно розбудовувати з ним взаємини. 

Якщо повномасштабне вторгнення неминуче, то українське військо готове дати серйозну відсіч Путіну?

Тут, щоб обійтися без зайвої реклами, надміру оптимістичних чи навпаки песимістичних прогнозів, треба сказати, що армія однозначно сильніша, ніж у 2014 році. Але тил є значно слабший. Йдеться як і про економічне становище, у зв’язку з коронавірусною кризою у тому числі. Йдеться про абсолютну психологічну демобілізацію. Йдеться і про те, що в регіонах – на місцях – політичні еліти робили все від них залежне, щоб люди забули про війну. Приклад Львова. За останні 7 років  у Львові не збудували, не обладнали жодного бомбосховища. Про що можна говорити? Про яку готовність?

 

Оцініть новину
Клас!
2
Я це люблю
0
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
0

Коментарі