НТА > НОВИНИ > Суспільство > Поховані за ґратами. Чи можуть довічно засуджені добитися справедливого перегляду справи

Поховані за ґратами. Чи можуть довічно засуджені добитися справедливого перегляду справи

347

В Україні понад півтори тисячі довічно ув’язнених – це дані станом ще на 2020 рік. Проте, чи усі вони справді винні. Тим більше, що частина з них засуджені за дії ще радянського законодавства, коли довести свою невинуватість було практично неможливо.

Як такі люди можуть добитися справедливого перегляду справи – з’ясовували журналісти NTA у програмі «Підсумки. Наживо» (щоп’ятниці о 19.00 годині). 

Що в Україні не так з довічним ув’язненням

Найжорсткіше в Україні покарання призначається лише у випадку тяжких злочинах. Його не можуть застосовувати до неповнолітніх, до осіб віком понад 65 років та до жінок, що були вагітними на момент вчинення злочину чи ж на момент оголошення вироку.

Станом на 2020 рік довічно ув’язнених Україні понад півтори тисячі. Однак багато правозахисників критикують судову систему за те, що таким засудженим дуже важко довести свою невинуватість, навіть якщо вони не скоювали злочину. 

Історія довічно ув’язненого

Батько Тетяни Панасенко –  Володимир – довічно ув’язнений. Вже 15 років він за ґратами. Чоловіка визнали винним в організації замаху на генерального директора найбільшого у Львові ринку сільськогосподарської продукції. Авто директора вибухнуло 26 жовтня 2006-го року. Тоді від поранень та крововтрати померла ліцеїстка 14-річна Марія Куцинда, яка проходила неподалік авто. Батько Тетяни на той час працював на цьому ринку.

«Моя мама була співзасновницею цього підприємства ще з 90-х років. Фактично, моя родина стояла біля його витоків. Тобто, немає мотиву злочину. А батька засудили за те, що нібито він хотів захопити усе ТзОВ», – розповідає історію родини донька довічно ув’язненого.

Крім Панасенка до 12 років по­збавлення волі засудили посередника Олександра Рудого. Іншим двом виконавцям дали – 14 та 12 років в’язниці.

У першій явці з повинною Рудий заявив, що замовив вибух автомобіля сам гендиректор ринку. Але пізніше кілька разів змінював свої свідчення і в якомусь з них сказав про причетність Панасенка.

«Суть справи в тому, що стосовно мого батька є виключно «показання» –  посередника злочину Олександра Рудого. Він страждає від алкоголізму, неодноразово перебував у психіатричній лікарні. Його свідченням, в принципі,  не можна довіряти», – каже Тетяна Панасенко.

До того ж під час судового засідання Олександр Рудий у присутності родичів, сторін справи, адвокатів та журналістів заперечив свої слова.

«Він заявив, що ті свідчення, які давав проти мого батька є неправдивими. Давав їх під тиском правоохоронців. Ті били, залякували і погрожували розправою з його родиною. Тобто, були застосовані незаконні методи введення слідства», – додає Тетяна Панасенко.

Тоді Олександр Рудий вказав на іншу особу, яка була ініціатором вибуху. Відтак, інших доказів щодо вини Володимира Панасенка окрім свідчень Рудого, від яких він сам і відмовився немає. Однак попри це та даних поліграфа, які засвідчили непричетність Панасенка, – він і досі за ґратами.

Зараз йому вже 61 рік. «Батько з моменту затримання і по цей день постійно наголошує на своїй невинуватості», – розповідає донька довічно ув’язненого.

Спілкується сім’я із Володимиром лише телефоном. Відбувається це вкрай рідко. За законодавством він може телефонувати лише у певні дні та години і розмовляти не довго.

На побачення від часу пандемії до СІЗО, а це Вінницька область, родичі їздити не могли – колонії були закриті. Відтак, батька Тетяна не бачила ще з березня 2020-го року. Каже, батько по телефону завжди розпитує про хід справи і попри все вірить у справедливість.

«Таких історій може бути десятки, сотні»

Справу Володимира Панасенка вже назвали унікальною. «Це апофеоз, вершина деградованої судової системи України. Навіть не фахівець, якщо ознайомиться з матеріалами справи уважно, побачить, як все було насправді», – заявив адвокат Української Гельсінської спілки з прав людини Олег Левицький.

І таких історій в Україні десятки, а можливо і сотні, наголошують правозахисники. Аджедо 2012-го року в Україні діяло ще старе законодавство з 1980-років.

«Старий Кримінальний процесуальний кодекс України  – це щось страшне.  Там велика частина вироків ґрунтувалася не на об’єктивних доказах, а, як правило, на зізнанні особи, на її суперечливих, первинних показах» – розповідає адвокат Олег Мицик.

Також майже у кожній із таких справ, як правило, є заява про побиття, насильство та обман з боку правоохоронних органів.

Теоретично є два можливі механізми перегляду таких справ. «Це рішення Європейського суду і пізніше Верховний суд, як правило, скасовує вирок і зобов’язує розглядати її по-новому. Або за нововиявленими обставинами. Але цей механізм практично мертвий», – пояснює Олег Мицик.

Юрист Юрій Танасійчук додає, що Міністерство юстиції бездіяльне і роками не вирішує цієї проблеми.

Натомість, у США та Європі виправдання після перегляду – достатньо поширена практика. Це доводить, що у них сильна система права і вони можуть та вміють визнавати свої помилки. У нас наразі цього немає.

Юрій Танасійчук наголошує, що починати потрібно із змін у самій пенітенциарній службі, де чимало проблем: «Це не тимчасове утримання – це тортури. Має бути зроблений перший крок, коли ми визнаємо, що у нас величезні проблеми з утриманням в’язнів».

Про жахливі умови утримання у львівському СІЗО заявили в офісі омбудсмена України. Антисанітарія, відсутність гарячої води, вологі стіни та щурі: фото шокують. Відтак, починати треба із проблем загалом і паралельно боротися за механізм, який дозволить несправедливо довічно ув’язненим вийти на волю.

Проте, хто поверне таким людям здоров’я та втрачені у в’язниці роки.

«У нас є одна мета – це довести його невинуватість. Ми робимо це вже 17 років», – попри все плекає надію донька довічно ув’язненого Тетяна Панасенко.

Юлія Бундз

 

Оцініть новину
Клас!
0
Я це люблю
0
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
1

Коментарі