НТА > НОВИНИ > Шоу бізнес > Про правильні рішення «з віком», революції і музику. Інтерв’ю з Марією Бурмакою

Про правильні рішення «з віком», революції і музику. Інтерв’ю з Марією Бурмакою

153

Її пісні стали саундтреками Незалежності, вона співала українською, коли це було ще «немодно» і сформувала українську музику. А ще вона була на кожній з революцій у нашій країні і ніколи не лишалася осторонь подій.

Гість програми  «Без гриму з Марією Шиманською» на телеканалі NTA – дівчина з гітарою Марія Бурмака.

Про вік, революції і війну

Вікові зміни – це почуття гумору, самоіронія і відчуття стилю

Побачила один із Ваших постів, який мене дуже вразив. Вікові зміни.

«Для мене вікові зміни – це інше. Це вміння прийняти правильне рішення в стресовій ситуації. Це мудрість у конфлікті. Це здатність відділяти справжнє від популізму. Це відповідальність і за себе, і за своїх дітей, і за батьків і за рідних. І за друзів. До речі, вміння дружити теж з віком приходить. Вікові зміни – це почуття гумору, самоіронія і відчуття стилю. Це талант обійти гострі кути і замирити близьких. Це талант не ображатись, коли прикро і «тримати лице», коли важко. Це доброта і поміркованість, промінці зморшок біля очей, коли ти посміхаєшся. А з руками і шиєю вже якось розберемося».

Коли всі говорять, борються зі шиєю, з руками, Ви сказали, що вікові зміни – це сприйняття себе, самоіронія, почуття гумору і стилю. Що надихнуло на цей допис?

– Я в фейсбуці прочитала коментар якогось хлопця, який сказав, що вікові зміни помітні вже після 30-ти. І мені стало смішно. Зрозуміло, що вікові зміни помітні, тому що ми не молодшаємо. І це очевидність. Але чому вікові зміни – це погано? Так, людина стає старша, але вона стає старша у всьому. Не тільки старіє шия і руки. Руки багато що робили: руки носять дітей, шиють, прибирають, перевіряють зошити у вчителів, роблять уколи у лікарів і медсестер, роблять операції у хірургів. Фокус на зовнішності багатьох жінок ображає.

Є вікові зміни, які я в собі дуже ціную. Не раз була стресова ситуація, коли я приймала рішення, відходила від конфліктів, хоча в 20 років я б так і не зробила, я би відповіла. А зараз я відходжу від конфлікту, зберігаючи свою нервову систему.

Багато є моментів, коли ти дбаєш за своїх батьків, ставиш на ноги дітей. Ти людина, яка стоїть твердо на землі і приймає рішення. Мені хтось сказав, що в мене руки і шия не така. Так, вони не такі, але я людина, яка за ці роки зробила багато такого, що дозволяє мені абсолютно впевнено себе почувати. Якщо комусь на подобається шия і руки жінки, то цій жінці теж може не подобатися, те що у вас в голові.

– Я помітила, що Ви читали коментарі під вашими постами. Насправді, люди злі і не завжди можна натрапити на щось приємне. Як Ви ставитеся до критики в коментарях?

– Є люди, які просто злі. Я люблю наших людей, які пишуть: «Марія, у вас один кутик рота вверх, один вниз, у вас просто кривий рот. Зробіть пластичну операцію. Ви ж співаєте, у вас немає грошей на пластичну операцію?». Фейсбук навчив однієї речі: я блокую людей. Є люди, які і в житті так себе поводять. Ми помаленьку вчимося блокувати людей і в офлайні. А коментарі пишуть і приємні люди, приємно про себе прочитати.

– В одному з телеефірів на нашому телеканалі Роксоляна Шимчук (дизайнерка жіночих та чоловічих прикрас, етнограф, галерист, громадський діяч, колекціонер стародавнього українського одягу – ред.) розповіла історію, яка мене вразила: «Коли була Революція на граніті, зі Львова було багато студентів. Нас в поїзді їде 20-30-40-50 чоловік, а садимо Марічку Бурмаку на поїзд у Харків, і вона їде одна». Революція на граніті, як Ви її пам’ятаєте і чи було страшно повертатися в Харків?

– До Революції на граніті було дуже багато подій. Це і перша «Червона рута» 1989-го року, це і фестиваль «Дзвін» у Каневі. Це річниця перепоховання Тараса Шевченка в Каневі. Це «Червона рута» у Запоріжжі. Я вчилася у Харківському університеті, на тих фестивалях люди познайомилися вже між собою. Я зрозуміла, що мені треба їхати. Я просто сіла в поїзд і поїхала туди, я подумала, що я маю бути там.

Після приїзду до Харкова я загітувала харківських студентів вийти на Майдан. І наша група, наш курс також вийшли. Я просто співала. Коли люди виставили вимоги, а вони не виконувалися, дуже важливо було протриматися якийсь час. В когось нерви здавали, хтось через стан здоров’я починав розходитися. Але тут почали з’їжджатися люди з інших міст України. І я в тому числі, яка співала. І це знову був об’єднавчий момент. Страшно чи не страшно? Зараз страшніше згадувати, ніж було тоді.

У Харкові за українську мову називали буржуазним націоналістом

– 1989-й рік. Є фотографія, де Марія Бурмака в червоному, з червоними квітами на фестивалі «Червона рута». Тоді Ви вийшли на протест зі сцени, коли міліція заарештувала дівчат, які були одягнені в кольори національного прапору України. Люди одягали національну символіку – це були перші прояви незалежності, перші промінчики.

– Тоді вже була вибухонебезпечна ситуація, коли я співала зі сцени Олександра Олеся «Ой не квітни, весно, мій народ в кайданах». Василь Жданкін, Едуард Драч і Віктор Морозов заспівали гімн України. Дівчата і хлопці за пазухою проносили синьо-жовті прапори, а міліція це побачила і почала обшукувати всіх. Тоді почали просто одягати синьо-жовті кольори.

У Львові воно може було інакше, тому що люди спілкувалися українською мовою. В Харкові ти спілкувався українською мовою – тебе називали буржуазним націоналістом. Мій тато закінчив Харківський історичний факультет і хотів вступати в аспірантуру, йому сказали, щоб він зголив націоналістичні вуса. Це навіть не вишиванка! Мій однокласник одягав такі синьо-жовті напівпровідники під лацкан піджака, і це вже було революційне. Мій батько мені завжди казав, що ми маємо спілкуватися українською мовою, щоб в Харкові бачили, що є українці. Отаку місію виконувала я, приїхавши і на фестиваль, і на голодування студентів.

Ви згадали червоний костюм. Це просто найкрасивіший костюм з ангорової шерсті, який був у моєї мами і вона дала мені його одягнути на фестиваль. А ще один костюм дала мені мамина сестра.

–  Яким він був  і який Харків зараз? Говорити в Харкові українською – це що?

– Я в Харкові не так часто буваю. Але 8 вересня я була на презентації програми «Улюблені класики». І в Харкові мене зустрічали, як рідну. Але не завжди так було.

Я сіла в машину, а по радіо грає українська музика: одна пісня, друга, третя. Я думаю – це ж ми мріяли про це! Я чула українську мову скрізь. Це є результатом великої глобальної, можливо, непомітної роботи багатьох людей. І моїх батьків у тому числі. Мама моя в якийсь момент почала викладати хімію українською, а батько все життя був носієм української мови і дуже яскравим прикладом того, що українці в Харкові є.

– Ви до Львова приїхали з унікальною програмою: 15 класиків, людей, які впливали, впливають і будуть впливати на формування української нації. Як Ви відбирали, адже як можна вибрати щось із Шевченка одне?

–  Для того, щоб вибрати вірші або знайти інформацію, треба дійсно багато знати і багато прочитати. На вірші Олеся я почала писати ще в 18 років. У мене їх десь 58 є – ліричних, романтичних, героїчних, які співали на «Червоній руті». Я вибрала одну.

На вірші Теліги в мене теж 4-5 пісень є – я вибрала дві пісні. Спеціально вибрала так, щоби вони були різні. Вибрала вірш «Каменярі» Івана Франка, хоча в мене є Франкова пісня «Ніжність» з ліричної драми «Зів’яле листя». Не всі куплети я там співаю, але красива мелодія запам’ятовується. Це вірші зі шкільної програми. Лесі Українки взяла дитячу пісню «Ой, вишеньки-черешеньки». Підбирала дуже ретельно, деякі пісні написала за весну, зовсім нові. Це не повний зріз класики. Але Леся Українка, Шевченко, Франко, Стус, Тичина, Богдан-Ігор Антонич є. Мені хотілось об’єднати всіх в якусь сценарну лінію.

– Ваша думка стосовно такого пана Моргенштерна, який приїжджає в Україну. Чому українці купують квитки на людей, яким «яка різниця» чий Крим, але не ходять на українських виконавців?

– Я вважаю, що Моргенштерн є великою проблемою наших людей, адже вони хочуть слухати людину, яка плює на Вас, Вашу країну і історію. Це ж абсолютні моральні низини, це безодня. Те, що він пропагує, – шкідливо для моральності і для нервів дітей, які потім будуть робити такі вчинки, що батьки будуть хапатися за голову.

Чому СБУ в тих людей, які організовують ці концерти, не спитає, чим вони думають, що вони думають? Є люди, які купують квитки для того, щоб трошки спробувати цього лайна. Смаки людей напряму залежать від медіа. Якщо людина сама не хоче вирватись із цього кола і думати про свою душу, що вона слухає, то врешті вона буде сприймати те, що їй дають.

 Помаранчева революція була більше схожа на фестиваль

– Що Помаранчева революція дала Україні, як нації?

– Помаранчева революція була більше схожа на фестиваль. Її величезна перевага в тому, що вона була безкровною. Але мало хто знає внутрішні моменти: минулося без крові, бо Віктор Ющенко пішов на дуже великі поступки, як великий гуманіст. Ці поступки йому потім зв’язали руки.

Кажуть, що ця революція мало що дала. Але на цій революції не загинув ніхто, і це його величезна заслуга. Люди вийшли, бо вони не хотіли йти в напрямку північного сусіда. Вони хотіли обрати для себе європейське майбутнє і Ющенка бачили такою людиною. Це був вибір українців.

Ці моменти співів, концертів зіграли дуже велике значення, бо могли бути провокації зсередини. Я була така сама людина, як всі, просто я була на сцені і співала. Що ми отримали? Ми отримали декілька кроків вперед. Хоч не помінявся ні суспільний лад, ні люди, але ми отримали свободу слова, декілька кроків до європейського самоусвідомлення і трошки вільніше повітря.

– Що Ви відчули, коли зрозуміли, що Революція Гідності не буде така, як Помаранчева, і будуть жертви?

– Це було дуже страшно. Люди вийшли навіть не тому, що Янукович у Вільнюсі не підписав Асоціацію членства в ЄС. Вони вийшли після того, як розігнали і по-звірячому побили студентів. Через нахабство цієї влади.

Досі невідомо, що це були за снайпери з жовтими позначками на Майдані. Досі ніхто не покараний, які провокації тоді відбулися і чия це була рука, чому сталося так, а не інакше. Було справді страшно, коли з’явилися перші загиблі, не вірилося, що ми є цьому свідками.

…Це була кривава українська сторінка. Україна ще більше відходить від імперії, а імперія продовжує не відпускати її.

Відвід військ, заборона дати здачу – це принижує хлопців на сході

– Ви їздите на схід, допомагаєте військовим, збираєте гроші. Вам не боляче, коли відводять війська від звільнених територій, коли відбуваються якісь незрозумілі для простого українця маневри, коли забороняють давати здачу, коли нас обстрілюють?

– Я маю багато знайомих людей, які зараз на фронті. На жаль, їх вже стало менше за ці роки. Я їздила і співати у прифронтові і фронтові райони. Були вистави в Авдіївці. І це важко бачити, коли половина будинку розбомблена, а з половини будинку ведуть маленьких діток у білих колготках до нас на цю виставу.

Коли інспектували позиції наших збройних сил, то такі рішення хлопців принижують. Я не знаю, з ким про цю ситуацію можу говорити, але це ображає наших воїнів.  Це ще й вибухово небезпечно, бо вони можуть повернутися сюди і це люди, які не бояться. Мені здається, що приймаються деколи неправильні і по-людському бездарні рішення. Тоді я собі кажу: може, я чогось не розумію, чогось не знаю і так мені спокійніше думати.

 Коли припиниш щось робити – тебе викине з орбіти

– Втомлюєтеся від такої боротьби за Україну чи ні?

–  У різних ситуаціях причина і мотиви, чому я там опинилась, абсолютно різні. В ніч на 11 грудня, коли «беркутівців» стримували, я тільки прийшла додому і просто підвезла брата і його друга. Прийшла до сцени, а Парубій каже: «О, добре, що ти тут. Іди на сцену і щось скажи, бо отам стоять «беркутівці»». Багато разів було, що ноги самі приносили. Деколи сама собі казала: а, може, без тебе якось обійдуться? А потім серце все одно веде.

Щодо дитячих пісень, то в якийсь момент мене це просто захопило. Я зрозуміла, що мало пісень для дітей. Вони ніби є, але так, щоб підхопили всі, – нема. В 2010 році не стало моєї мами, я дуже тужила. Друзі кажуть: «Пиши дитячий альбом, а ми допоможемо». Я не могла писати про кохання… Коли ти втрачаєш людей своїх, то такі втрати – хтось там розлюбив – здаються несуттєвими. А дитячі пісні я почала знаходити, дописувати приспіви до Наталі Забілої. Так вийшов перший альбом.

Другий дитячий альбом – запропонували Театру Франка поставити дитячу виставу. Придумали сюжет: є головний герой Остапчик і містер Ніхто. Треба написати дві пісні для них. А вже хворіє мій батько, і я кажу: «Тату, поможи мені написати дитячі пісні!». Ми написали арію містера Ніхто, пісню головного героя, зробили ремікс «Можна бути песиком». А далі почали записувати другий альбом. Так народилася пісні «Волохатий павучок», «Хто на маму схожий, хто на тата схожий». Так і вийшли два дитячі альбоми.

Якщо ти багато чого робиш, то ти є. Як тільки ти припиниш щось робити – тебе просто викине з орбіти.

Про парад, Зеленського та історію

Не тільки мене не запросили, а й багатьох дуже знакових людей

 – Коли був концерт до Дня Незалежності, Ви написали, що Вас не запросили виступати на НСК «Олімпійському». Та потім Ви виступали в День Незалежності для ветеранів.

– Усі подумали, що я написала про «Олімпійський», насправді ж про те, що мене взагалі нікуди не запросили співати в День Незалежності. На «Олімпійський» я й не хотіла. В мене трошки інша музика. Але так, щоби я ніде на День Незалежності не співала – такого не було. Я не люблю жалітися в соцмережах, а тут сприйняла це як тенденцію. Не тільки мене не запросили, а й багатьох дуже знакових людей.

Мені стало просто прикро ввечері і я написала цей пост. На ранок думала стерти, бо на ображених воду возять. Ці ображання в соцмережах ніколи не роблять сильнішими, тобі ніхто ніколи не поспівчуває. Але наступного дня мені подзвонила Спілка ветеранів, щоб я виступила на першому Фестивалі ветеранів. Був прекрасний фестиваль. Ці люди, які знайшли себе після фронту, – хтось бізнес, хтось навчання – всі могли показати, що вони роблять. У кінці був концерт, який я закривала, – 40 хвилин співала. Я настільки була щаслива, що я в цьому місці!

Понад те, вранці починався саундчек, який тривав цілий день. І ми повинні були прийти на репетицію раніше. І саме в цей момент, коли я співала «Ми йдемо», почався авіаційний парад, а з останнім акордом пісні летить «Мрія», прямо над нами. Який смачний момент мого життя, яке відео до моєї пісні! Я вважаю це подарунком долі.

– Ви потім дивилися парад? Як вам?

– Так, дуже пізно. Після концерту довго не могли розійтися. Класно було подивитися авіаційний парад. Всі захоплюються цим фільмом, коли маленька дівчинка біжить. Я розумію, наскільки це технічно було важко зробити однією камерою, важко зняти і поставити. Робота була проведена колосальна, але якось побіжно було сказано і про війну, і про кримських татар.  З технічної точки зору це зроблено досконало. Чи це торкнулося мого серця? Я глибше українську історію сприймаю. Людям сподобалося, а мені більше сподобався парад.

– Як Вам Володимир Зеленський як президент?

– Я настільки зараз віддалена від влади… Були речі мені незрозумілі, особливо військові рішення, що я вирішила в якийсь момент не рвати своє серце. Поради в мене не питають. Я не думаю, що Володимир Зеленський знає про такого персонажа, як я. Зовсім різний бекграунд. Я думаю, що він зараз тільки починає вчити по книжках, що була Революція на граніті, що були всі ці події, в яких ми брали активну участь.

Огульно критикувати теж не буду, бо кожна людина, яка заглиблюється в історію, не може байдуже до цього ставитися. Мій батько, коли познайомився з моєю мамою, говорив російською. А коли почав читати архіви в університеті… Можливо, щось подібне відбувається зараз із президентом Володимиром Зеленським. Ми не знаємо. Я ж просто живу своїм життям і роблю те, що вважаю за потрібне. Я співаю пісні для дітей, роблю «Улюблених класиків». Це – назавжди.

Шевченко, Франко, Леся Українка. Я це буду співати скрізь

 – Яка мета цього проєкту? Ви ж розумієте, що навряд чи це будуть крутити на популярних музичних телеканалах, чи на радіостанціях.

– Заспівала пісню Олени Теліги – принаймні запам’ятають ім’я цієї фантастичної жінки. Мені просто хотілося про неї розповісти. Хочеться, щоби побачили живих людей, які страждали, розчаровувалися, робили якісь дурниці, помилки в своєму житті, але вони залишили такий нам спадок.

Можливо, на якихось радіостанціях це буде неформат, але є «Українське радіо», «Промінь», «Суспільне». Є визначні дати, в які точно знадобляться і Шевченко, і Франко, і Леся Українка. І я це буду співати скрізь, де можу. Залишаться вірші наших класиків, і моє ім’я, можливо, залишиться, як людини, яка написала пісні на ці вірші.

– Українці в 1991-му році і українці у 2021-му році – чим відрізняються і що емоційне їх поєднує, чи може вони однакові?

–  Звісно, людина з віком змінюється. Приходять мудрість, бажання відійти від конфлікту, але не в світоглядних речах. Є меншість людей – розумних, із рвінням, прометеїзмом. Вони що 30 років назад були такими, що зараз такими залишилися. І завжди буде більшість, якій все одно. І не треба страждати через це. Це закон людського виживання. Одні здатні повести за собою, інші – ні.  І не треба казати: «Ой, мене мало хто розуміє». А хто за життя розумів Шевченка? Хіба більшість? А хто розумів Франка, який писав по 6 тисяч статей в рік? А хто розумів Моцарта? Моцарт був похований у загальній могилі!

– Яким Ви бачите майбутнє України?

– Насамперед, щоб Україна залишилася. Бо загрози є різні. Ми це знаємо і не можна закривати на це очі. Що є в думках у президента сусідньої держави ми не можемо зрозуміти. Може бути невідомо що, і готуватися треба до різного. Щоб Україна залишилася в тих кордонах, які ми знаємо. Щоби обрала європейський цивілізований шлях, щоби українці робили правильний вибір, не робили дурниць. І щоби працювали на благо своєї країни.

Марія Шиманська, Олена Івашків

 

Оцініть новину
Клас!
0
Я це люблю
0
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
0

Коментарі