НТА > НОВИНИ > Львівські новини > Як Гарнізонний храм став знаковим місцем для Львова. Інтерв’ю з настоятелем

Як Гарнізонний храм став знаковим місцем для Львова. Інтерв’ю з настоятелем

У ці дні Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла у Львові відзначає десятиліття з моменту освячення та відкриття

1470

Гарнізонний храм у Львові був збудований у стилі раннього бароко ще на початку XVII століття. Та з історії відомо, що значних ушкоджень споруда зазнала під час Другої світової війни. У червні 1946 року монахи-єзуїти були змушені залишити Львів, забравши з собою найцінніші речі. Серед яких – коронована ікона Пресвятої Богородиці. Відтоді на 65 років  двері храму зачинились. Аж до грудня 2011-го.

Сьогодні Гарнізонний храм – одне із найвідоміших у Львові місць. Тут щоденно правлять служби, військові знаходять підтримку від капеланів, львів’яни несуть пожертви для війська. Змінюється й оздоблення святині. Так, звершилися грандіозні відновлення трьохсотлітніх фресок.

Про місію храму і його силу спілкуємось з настоятелем – отцем Тарасом Михальчуком.

Храм 10 років тому. Не було вікон, було дуже зимно

– Отче, розкажіть, як починалось відновлення храму у 2011-му?

– Перш за все, треба сказати, що після 65-літнього закриття цієї святині, увійшовши туди, ми зрозуміли, що у храмі непочатий край роботи. Починаючи від того, що немає вікон і до храму залітають птахи. Оскільки це був грудень, то в храмі був суцільний «мінус». Замерзало все – від води до, скажімо, пальців священиків. Й, очевидно, парафіян не було багато через те, що у храмі було дуже зимно. Відтак почалися перші роботи. Але потім було зрозуміло, що храм потребує реставрації. І тоді настоятель Отець Степан робив усе можливе для того, щоб зорганізувати однодумців довкола себе і відповідно почати реставраційні роботи.

Ми знали, що у Львові з 2007-го року є співпраця між Міністерство культури Польщі і Інститутом «Полоніка». Відповідно нам з управлінням охорони історичного середовища запропонували провести круглий стіл і проговорити можливість у перспективі реставрації храму, залучаючи кошти Євросоюзу. У даному випадку – Міністерства культури Польщі. У 2021-му році були підписані перші Меморандуми, зроблені перші кроки.

Відтак було відскановано храм у 3D-формат на електронний носій, з яким ще у тому році Отець Степан (нині – Владика Степан Сус) з делегацією зі Львова і з Міністерства культури Польщі поїхали в Брюссель, де представили цей храм. Ми зрозуміли, що буде фінансування. Тоді велику лепту було взято на храм з тим, щоб профінансувати риштування в Храмі. На відновлення фресок.

Почалось усе з досліджень склепіння храму, з тим, що відбувається. Чи можливо його відреставрувати. І вже у 2015-му році почався повномасштабний перший етап реставрації фресок над святилещем храму.

Перший похорон і одразу три труни…

– Час минав і у 2013-му почалась Революція. У 2014-му прийшла війна. І Гарнізонний храм став місцем сили тоді…

 – Виклики часу потребують дуже швидкого реагування. У даному випадку, напевне, одними із найперших у нашому храмі було прийняте рішення настоятелем і священиками храму про те, щоб не стояти осторонь Майдану і бути поруч завжди. Відкрити храм і голосно сказати про те, що ми будемо поряд у всіх обставинах. Храм став об’єднувальним моментом. Тоді, у період Майдану, ті, що мали можливість виїжджати до Києва, могли зупинитися в храмі як у зручній локації в центрі міста, щоби згодом вирушити автобусами до столиці. А з інших сторін, люди, що з об’єктивних причин у Києві бути не могли, приносили до Храму усю необхідну допомогу, щоб підтримувати Майдан.

Храм виступив моментом об’єднувальним, але водночас люди розуміли, що коли йдеться про відновлення Правди, то і священики, і церква є поряд. Це їх надихало і дозволяло бути сміливими. На Майдані були присутні і наші священики, і багато інших священиків. І постійно тривала молитва як і тут у Львові у храмі, так і у Києві.

– Потім війна. Саме Гарнізонний храм провів багатьох захисників у останній путь.

– Справді, так є. Спочатку війни храм давав не лише духовну опіку, а й дозволяв зробити все можливе, щоб принаймні елементарні засоби захисту передати захисникам України. І ми знаємо, що був страшний дефіцит тих речей тоді. Мало хто навіть усвідомлював, що таке ківар. Про ківарові каски було важко взагалі говорити. І знаходити. Але ми докладали усіх зусиль, щоб через волонтерів їх до храму привозити і таким чином передавати в руки захисникам України.

Із 2014-го року, особливо після Зеленопілля, ми зустрілися з тим, що захисник гинуть. Пригадую перший похорон. Це було відразу три домовини. Це було дуже складно. Ми справді тоді не знали, що нас чекає надалі. А потім похорони почались дуже часто. І ми розуміли, що навіть не можемо будувати ніяких планів, оскільки, потрібно бути завше тут, на місці, у Львові. Щоб належно відпровадити у вічність захисника України. То було моментом легкого стресу для кожного із нас. Але поза тим, ми завжди з вірою до того підходили.

І сьогодні можемо сказати, що ми, наприклад, знаємо сім’ю захисника України, молодого офіцера, який загинув. Він у батьків був єдиний син. І через два роки після загибелі цього офіцера його батьки всиновили маленьку дитинку. Ми розуміємо, що Бог втирає людські сльози. І нас підкріпляє. Бо на сьогодні з храму похоронено майже 100 захисників …

Усі священники храму є капеланами

– Якщо запитати львів’ян про найвідоміші храми міста, то Гарнізонний серед них точно. Тобто за ці 10 років після відновлення Гарнізонний храм став місцем, куди хочуть іти, якому довіряють. Не в останню чергу завдяки капеланству.

– Річ у тому, що всі священики, які моляться у Гарнізонному храмі, є капеланами. Капеланами військовими, капеланами сиріт, капеланами студентськими… Ми були ними ще до того, як храм відчинився. Ми пішли до храму з певним досвідом капеланського служіння. І це розуміння того, що ти. Як капелан, мусиш завше іти немов би на таку місію –  шукати тих людей, які не можуть прийти до Церкви. І то, властиво, породило у нас безпосередність і не прив’язаність до форм, усталених норм і стандартів. Люди зрозуміли, що ми по-особливому здійснюємо своє служіння. Ніби і на парафії, але нас часто і немає. Бо ми несемо Слово Боже туди, де люди не можуть і не мають можливості прийти до храму.

Я думаю, це стало мотиваційний елементом для людей, щоб підтримувати святиню і підтримувати священиків, які роблять щось трошки інше, ніж лише бути в храмі.  І люди, які хочуть допомагати військовим, наприклад, розуміють, що капелани від їхнього імені їдуть на передову. Це створило глибоку духовну єдність між тими, хто може бути на передовій, і тими, хто залишається тут, але тим не менше є разом.

– Ми можемо казати, що Гарнізонний храм став другом воїна, другом львів’янина.

–  Ми завжди кажемо так: ми, капелани, стараємось бути захисниками наших захисників. А нашим парафіянам ми говоримо, що ви є захисниками захисників України. Для військових цей храм став місцем особливої молитви.  Бо вони знають, що звідки б сюди не повернулися, знайдуть свого капелана, свого друга, з яким вони могли побачитися в окопі. Побачитися на полігонах. Ми, як капелани, багато уваги звернули також на освітні аспекти. Ми стараємось завжди бути в Академії сухопутних військ, в Ліцеї Героїв Крут. Дуже багато з наших учнів Ліцею, яких ми бачили курсантами, нині є полковниками.  Це дозволяє говорити про цілий пласт військових у нашому суспільстві. Які знають, хто такий капелан, знають про Бога. Знають, що потреба в Богу є дуже великою. І віра – це великий дар.

Олег Галів

Фото: Фейсбук о. Тараса Михальчука, автор Volodymyr Monets

Оцініть новину
Клас!
16
Я це люблю
4
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
0

Коментарі