Дослідники Центру українознавства університету імені Тараса Шевченка з 2003-ого року і до сьогодні проводять опитування 1860 громадян України, яким у 1932-1933 роках було від 1 до 7 років, аби виявити психологічні наслідки Голодомору.
Опитали дві групи людей: перша – ті, які жили на українських теренах, де був Голодомор; друга – ті, які мешкали на українській етнічній території, але ця трагедія їх оминула.
Про результати дослідження говоримо із кандидаткою психологічних наук, доценткою, старшою науковою співробітницею Центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка Тетяною Воропаєвою.
– Українці, як постколоніальна спільнота, пережили за радянських часів кілька колективних травм(які були багатовимірними, оскільки одночасно діяли фізичні, фізіологічні, психологічні, моральні, економічні та інші чинники). Серед них – диктатура пролетаріату, розкуркулення, колективізація, репресії, голодомори, Друга світова війна, Чорнобильська катастрофа, нинішній російсько-український збройний конфлікт неоколоніального типу, який, на жаль, ще триває. Однією з найбільших колективних травм, безперечно, був Голодомор 1932-1933 років. Наслідки цієї колективної травми переходять з покоління в покоління.
Голодомор і дослідження тривалістю у два десятиліття
– Як саме ви робите це масштабне дослідження?
– Нас цікавив саме психологічний аспект. Ми залучили до нашого дослідження і аспірантів центру Українознавства, а також студентів та науковців з таких факультетів як: психологія, філологія і наш філософський факультет. Пізніше до нас доєдналися із механіко-математичного та радіо-фізичного факультетів. Також нам допомагали київські школярі.
Дослідження ми почали проводити ще у 2003 році і воно триває дотепер. Але велика проблема виникає – в останні роки все важче і важче знаходити тих респондентів, які б відповідали нашим критеріям. Це мають бути українські громадяни, яким у 1932-1933 роках було від 1 до 7 років. Їх стає все менше і менше На цей день ми опитали 1860 людей. Половина з них, 930 осіб, – це люди, які проживали на тих українських теренах, де не було Голодомору, а інші 930 – також етнічні українці, але голод їх оминув. Ми хотіли глибинно відстежити глибинні наслідки Голодомору. Не просто ставили запитання: «А що ви пам’ятаєте?» Ми застосували відомі міжнародні методики, які і дали нам ці результати.
Відчуження від України і Голодомор – пов’язані. І на це є причина
– Чи здивували вас отримані результати дослідження?
– Результати нас просто вразили. До прикладу, ось така особливість як схильність до конформізу (відсутність власної позиції домінантності, безпринципна і некритична покора певній моделі, що володіє найбільшою силою тиску, – ред.) здивувала нас. Група, яка пережила Голодомор, мала тяжку долю і сильні травми, має схильність до конформізму – 76%. Тоді, як інша група – 20%. Ми не думали, що Голодомор зачепив так глибоко.
Також показовою є цифра щодо рівня тривожності: у тій групі, яка пережила голод – 74%, у тих, кого ця біда оминула – всього 14%. Ще важливою характеристикою, результати щодо якої нас здивували, суб’єктність. Тобто намагання бути автором своєї позиції та діяльності, своїх рішень. Людина, в якої високий рівень суб’єктності, мало піддається під вплив думок інших. А та особистість, в якої низький рівень суб’єктності, тотально дослухається до порад та рекомендацій інших, на неї суттєво впливають чужі думки. І низький рівень суб’єктності у тих, хто пережив Голодомор, – 74%, а в тих, кого він оминув – 16%. Ці люди буде дуже в такому скрутному стані, це колективна травма українців.
Їхня суб’єктність була притлумлена, пригнічена до такої міри, що навіть зараз вони віддають перевагу тому, аби «не висовуватися».
– Особисто для мене несподіваними були результати щодо відчуття відчуженості від України та її національних інтересів. У людей, які пережили Голодомор, – це 64%. Чи є цьому якесь пояснення? Хіба людям стерли пам’ять?
– Це пов’язано з тим, що у 32-33 роках ХХ сторіччя були проведені майже паралельно (зауважу, бо мало хто про це пише!) Голодомор і припинення українізації.
І місцева влада та тодішні засоби масової інформації нав’язували населенню України таку думку: «У всьому винні саме українізатори! І якщо б не вони, ніякого голоду і проблем не було би».
Тобто люди, які пережили Голодомор, віддають перевагу тому, що є безпечнішим. Безпечніше демонструвати відчуття відчуженості від України, ніж бути патріотом та захисником її національних інтересів. Ми помітили, що особи із групи, що пережили Голодомор, є більш суб’єктними і не бояться відкрито захищати інтереси України – cаме ті, у кого інформація про Голодомор передавалась по чоловічій лінії.
А оскільки жінки більше живучі і більше переживають, то передавали своїм нащадками свої страхи. Це зумовило такий високий відсоток відчуженості від України.
Для них було краще не говорити вголос. Можливо в душі людина і є патріотом України, але в поодиноких випадках вона це скаже. Усе ще зберігається той колоніальний страх.
– Ви пишете, що було суттєво підірвано життєвий потенціал населення України, для відновлення якого потрібно два-три покоління. Масові вияви колективної суб’єктності українців найяскравіше репрезентовані під час революцій та російсько-української війни, тобто в період життя третього постгеноцидного покоління. Про що це говорить?
– Усі ці люди, яких ми опитували, є вже у поважному віці. А ми просили дозволу ще поговорити із їхніми онуками та дітьми. Для розуміння: перше покоління – це ті, що перенесли голод, друге – це +20-25 років, і третє – це ще +20-25 років. І ми виявили, що чим далі від історичної точки відліку діти та онуки наших респондентів, тим вони є сміливішими, стають суб’єктними, відстоюють власні інтереси, виступають за справедливість тощо. Це і пояснює, чому Революцію Гідності підтримали так багато українців.
Це покоління не таке залякане. Хоча не виключено, що в тій самій родині були різні особи. Але варто зазначити, що тотально залякати людей не вдалося: 26% респондентів з нашого дослідження таки не змирилися. Про це також треба говорити, можливо, це був тихий протест. Люди, які пережили Голодомор і не мовчали, а розповідали про пережиті жахи, – це був свого роду подвиг.
Неможливість говорити про пережите випалювала
Дуже важко цій людині, яка має таку травму – не говорити про те, що так болить. Це сильне емоційне вигорання і велике навантаження на психіку. Але все одно мовчали, страх переважував. Страх бути розстріляним чи відправленим на Соловки був більшим за все. Не було видно у них якогось просвітлення чи якоїсь перспективи. Репресії накладалися одна на іншу. Тому в українській ідентичності ця суб’єктність є віктимізована і нам треба цього позбавлятися.
Люди, які пережили голод, – зараз піднімають голову, вони розповідають правду і це позитивна ознака того, що суспільство одужує. Воно отримує моральну перемогу над тими, хто здійснив цей злочин.
– Як вплинуло на людей те, що вони так і не оплакали пережите горе? Адже з’явився навіть такий вислів: «Так б’ють, а плакать не дають». Чи є небезпечною ця замовчана травма?
– Моя родина по лінії тата втратила 70% рідних, а по лінії мами – 60%. Мої батьки з Київської і Черкаської областей. Мені моя бабуся розповіла про пережитий голод, коли мені виповнилося 16 років. Але перед тим були завішені штори і кілька разів перевірені двері, чи точно вони зачинені. Лиш тоді мені сказали правду: хто помер і чому, хто чим харчувався і як ховали щось схоже на їжу: кору і картопляні очистки.
Усі респонденти, з якими ми говорили, казали: «Тихіше, тихіше…». Вони досі цього бояться. Люди були так залякані, що десятки років не говорили про це навіть з найріднішими.
Мої мама і тато народилися у 1932 році. І бабуся моя по лінії мами, яка мала молоко і годувала грудьми мою маму, розповідала історію. Одного разу на вокзалі вона вимінювала книжки на їжу, виміняла всі, окрім «Кобзаря», і почула ось таку фразу: «О, яке немовля! Яке немовля товстеньке. От би гарно з’їсти було». Більше вона в той район не ходила і казала, що краще їсти траву і кору з дерев. Всі були дуже перелякані, і за ці випадки… Ви розумієте. Це був справжній геноцид і про це треба говорити і чим більше фахівців з різних галузей знань будуть приєднуватись до таких досліджень, тим більше правди знатимемо. Якою б вона не була.
– Чи можуть мати цю колективну травму від Голодомору навіть ті люди, які реально його не переживали, а лиш чули від рідних, з книжок чи уроків історії?
– Так, але, можливо, це буде не колективна травма, а стресова ситуація. Бо ми всі співчутливі і співпереживаємо. Через переживання чужого досвіду людина також може перебувати у стані стресу, і це може їй снитися. Вона сприймає це дуже близько до серця, хоча такого досвіду насправді не мала. Але є такі розповіді, настільки трагічні, які мають зберегтися у нашій пам’яті, бо це сприяє одужанню суспільству і його виходу на більш високий цивілізаційний рівень. На більш високий моральний рівень.
– Чи пригадуєте ви, як у переддень проведення референдуму за Незалежність України 30 листопада 1991 року на УТ-1 кілька разів транслювали фільм «Голод-33» за мотивами книжки Василя Барки «Жовтий князь»? Тоді відбулась прем’єра цього фільму. Якими були ваші емоції, коли побачили жахи Голодомору?
– Я пригадую. Я добре пам’ятаю все по днях, як ми йшли до Незалежности тоді. Тоді цей фільм про Голодомор – це був сильний інформаційний прорив, який дав людям правду. Про цю ситуацію багато хто знав і боявся говорити навіть у родині. Я вважаю, що прем’єра цього фільму здійснила потужний інформаційний впив. Це була правда про часи тоталітаризму. Це направду сильний психологічний супровід до відновлення Незалежности Української держави. Велика дяка авторам цього кіно за те, що тоді при підняли цю завісу.
P. S. Нації нагадали про один з найтяжчих злочинів, який спеціально вчинила радянська влада. Тож українці без сумніву – обрали свободу.. Вільну Україну на референдумі 1 грудня 1991 року обрали понад 90% громадян Історики та мистецтвознавці вважають, що саме ці вражаючі кадри, які зняли за мотивами повісті Василя Барки “Жовтий князь” зіграли велику роль, пришвидшивши Незалежність. Про це писала і західна преса.
Розмовляла Віра Лабич
Результати проведеного дослідження засвідчили, що представники першої і другої груп відрізняються за такими характеристиками:
- наявність неусвідомленого комплексу меншовартости – 78% респондентів з першої групи і 27% – з другої;
- респонденти пережили смерть своїх батьків, братів і сестер у роки Голодомору – 78% і 2% (відповідно);
- наявність радянських стереотипів («бути, як усі», «не висовуватися», «не бути націоналістом», радянська одностайність, вірність ідеалам «пролетарського інтернаціоналізму») – 77% і 18%;
- схильність до конформізму – 76% і 20%;
- високий рівень тривожности – 74% і 14%;
- низький рівень суб’єктности – 74% і 16%;
- низький рівень самоактуалізації – 72% і 33%;
- низький рівень домагань – 67% і 31%;
- неадекватна самооцінка – 66% і 35%;
- відчуття відчужености від України та її національних інтересів – 64% і 7%;
- наявність українофобських настановлень – 60% і 3%;
- домінування поведінкових тенденцій до уникання – 60% і 22%;
- домінування депресивних настроїв – 59% і 13%;
- низька самоефективність – 58% і 18%;
- респонденти виховувались в інтернатах та дитячих будинках – 57% і 9%;
- наявність фобійних розладів – 56% і 8%;
- наявність внутрішньоособистісних конфліктів – 54% і 12%;
- наявність «втечі від реальности» – 54% і 29%;
- регресія поведінки (перехід на попередній рівень розвитку), що унеможливлює адекватність дій у нових умовах – 51% і 21%;
- наявність психосоматичних розладів – 50% і 19%.
Голодомор актуалізував меншовартість, конформізм, покірність, слухняність, угодовство, страх перед владою, які передавалися від покоління до покоління через соціальне наслідування, через поведінкові й ментальні стереотипи.
Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Пряма мова Львова"
Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Пряма мова Львова"
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook 
