НТА > НОВИНИ > Суспільство > Рак очима підлітка. «Я це пережив. Бігаю півмарафони і не дозволяю собі скаржитися на життя!»

Рак очима підлітка. «Я це пережив. Бігаю півмарафони і не дозволяю собі скаржитися на життя!»

20-річний Антон Гарбар розповів про власний досвід боротьби з онкологією у дитинстві і про те, як це вплинуло на його подальше життя

695

«Мені діагностували онкологію у 12 років і я тривалий час про це навіть і  не здогадувався», – починає розмову 20-річний Антон Гарбар.

Він родом з Рівненщини, зараз мешкає у столиці, вивчає міжнародний бізнес, розробляє чат-боти та багато бігає. Позаду уже три півмарафони по 21 км, і, сподівається: забіги на довгі дистанції на 42 кілометри ще попереду.

«Найголовніше», – каже про себе – Я здоровий та щасливий і не смію скаржитися на життя!» Про пережиту онкологію 7 років тому зараз нагадує хіба що шрам на шиї з правої сторони.

Діагноз «Лімфома Ходжкіна другої стадії». Злоякісна пухлина

«Усе почалося зі збільшених ліфмовузликів. Спочатку це просто лікували антибіотиками і різними «примочками». Втім три роки лімфовузли на шиї не зникали, вони були дуже помітними  і ми наважилася на біопсію. Так ми і дізналися про діагноз. Це була Лімфома Ходжкіна 2 стадії, злоякісна пухлина. Ніхто не очікував, що це буде онкологія. У лютому 2013 року отримав офіційні результати», згадує хлопець.

Хоч в Антона і були збільшені лімфовузли, він займався професійним футболом, не пропускав тренувань. Був активним 12-річним хлопчиком, який ніколи не мав скарг на здоров’я, але права сторона шиї уже була уражена раковими клітинами.

Розпочали лікування у Рівному. Антон з усмішкою каже, що ніколи не забуде ім’я своєї рятівниці.

«Краков’ян Любов Іванівна– надзвичайно талановита лікарка, професіонал свої справи. Саме завдяки їй ми пройшли це лікування доволі легко. У мене були 4 блоки хіміотерапій. Також сеанси променевої терапії. Слава Богу, я жодного разу не був в реанімації. Дуже сумно, але саме це траплялося із моїми друзями, з якими лежав тоді у лікарні в одному відділенні. Але було важко емоційно. Бо після операції був ніякий. Так само лежати декілька годин під апаратом, який тебе повністю сканує – було нестерпно. В мене навіть з’являлися сльози. Потім звик, бо зрозумів – це треба пройти», – розповідає юнак.  

Прийшли до Бога і довірилися лікарям

Антон не приховує, що рак змінив не тільки його життя, а й близьких. Хлопець усвідомлює: міг померти тоді будь-якої миті, але Бог цього не допускав.

«У нас вірять в усе на світі, але не в Бога. Саме завдяки моїй хворобі я і моя сім’я прийшли до Господа. Я і надалі прагну бути православною людиною, хоч менше ходжу до церкви. Я собі думав, ці збільшені лімфатичні вузли в мене були майже 4 роки. Зі мною могло трапитися будь-що. Але як показали аналізи – в мене була тільки 2 стадія. І такий діагноз – не страшний. Тоді лікарка казала:«У вас найкраще з гіршого!». На щастя, зараз все лікується. У мене є знайомі подруги, які лейкозом перехворіли і мали метастази. Вони одужали, стали мамами, одружилися. Ці дівчата здорові і діти їхні також», – розмірковує про обставини, в які потрапив Антон. 

Антоне, у тебе рак. Ні, ви – ненормальні!

Антона від страшного діагнозу довго оберігали. Навіть коли всі навколо вже про це говорили і прямо питали: «Антон, в тебе рак?» – хлопець не вірив, заперечував і казав: «Ні! Ви – ненормальні!», – згадує він.

Але про діагноз підліток таки дізнався, випадково: «Вже на третьому курсі хіміотерапії ми поїхали в монастир. І там був старенький священник, в якого люди просили поради. І мама тоді запитала: «В мене син хворіє раком. Що краще робити?». Тільки тоді я зрозумів, що в мене дійсно онкологія. Але на той момент я абсолютно не переживав. Я знав, що все буде добре, бо ходив до церкви і молився. Мене оточували люди, які підтримували. Тобто я зовсім не падав духом! Я довірився лікарям. Сумлінно виконував усе, що вони казали».

Навіть під час лікування хлопець продовжував займатися спортом. Ні батьки, ні лікарі про це не знали. Хоч страшенно боліли ноги, бо з організму під час прийому препаратів вимивався кальцій.

«Я йшов з кімнати в кімнату і в мене хрускали коліна. Але я продовжував щасливо жити: я ходив на пікніки, на риболовлю. Я не парився, що я хворий. Можливо, якби з самого початку я знав, що у мене онкологія і я можу померти, ймовірно, мої дії були б іншими і я б такого не робив», – припускає зараз Антон.

Жодного разу не пошкодував, що пройшов через таке

Зараз Антон переконаний: усе, що не робиться – робиться на краще. Зізнається, що жодного разу не пошкодував, що хворів на рак, адже впевнений: саме це подарувало йому нове життя.

«Якби не ця вся історія, я б не був таким, яким є зараз», – наголошує. І пояснює, що після онкології навпаки стало кращим, динамічнішим, бо з’явилося розуміння, що кожен новий день – справді безцінний:

 «Ти розумієш, що це життя дано не просто так. Ти не маєш права його прокурити чи прогуляти, займатися чимось незрозумілим, а мусиш прожити з користю – цінувати кожен момент свого існування і допомагати іншим. Я вважаю, що якщо тобі подали руку підтримки, то ти маєш бути вдячним і також це робити для тих, хто зараз цього потребує».

Пробіг 21 кілометр менш ніж за півтора години

Хлопець уже пробіг офіційних три півмарафони. Найкращий результат – 1 год 24 хвилини.

«Мене постійно рухає думка: «Я можу зробити це, навіть після хвороби! А здорові люди, які лежать на дивані і які скаржаться на життя, – чомусь цього не роблять». Я хотів би пробігти марафонську дистанцію  – це 41 кілометр 192 метри. А потім і IronMan – 3,6 кілометрів запливу, 180 – їзди на велосипеді та марафон», – ділиться спортивними планами хлопець, що поборов рак.

Став клоуном і пішов у лікарню підтримувати дітей

Антон цілеспрямовано пішов вивчати міжнародний бізнес. У випускному класі зі своєю дівчиною розпочали власну справу – заснували аніматорську студію. Також паралельно у костюмі лікарняного клоуна підтримував хворих діток.

Зайнявся цим, бо, пригадує, як сам тішився, коли клоун, якого спочатку не сприймав, врешті став йому другом.

«Бувало таке, що лікарняні клоуни мене діставали і хотілося сказати їм: «До побачення!». Потім тиждень вони не заходили і я за ними сумував. Думав: «Чого вони не приходять і не роблять «шум» у відділенні!». Потім я вже навідувався переодягнений в клоуна у відділення і повторював те, що клоуни робили для мене в 2013 році. Я старався подарувати емоції дітям», – говорить Антон.

Зараз він переїхав до Києва. Створює чат-боти, оптимізує різні сфери бізнесу, активно співпрацює з великими та малими підприємствами. Одним із перших його клієнтів був салон краси: «Прийшов туди, а там дівчинка, яка зі мною разом лікувалася. Вона одужала і зараз щаслива мама, одружена і має родину. Ми інколи навіть зустрічаємося, підтримуємо зв’язок».

Не втікайте з діагнозом від лікарів до знахарів

Боротьба з онкологією уже позаду, але засвоєними уроками хлопець ділиться, аби застерегти інших від болючих граблів, на які наступала його сім’я. Антон рекомендує довіритися лікарям, а не тікати з лікарень та шукати допомоги у підозрілих знахарів.

«Ми і піст тримали, і причащалися, і ходили в церкву. Але і бігали по знахарках. Були в Києві в однієї. Думали: «Вона допоможе, вона дійсно віруюча. Бо у неї все завішано іконами!». Але зараз  розумію, що чомусь цих людей в церквах не видно. Ні один священик, ні один монах таким не займається. Це страшні речі. Вони прикриваються Богом. В один момент почали від моєї мами вимагати великі суми грошей, бо знали, що ми вже продавали будинок і кошти є.

Тоді мама сказала: «Все, Антоне. Грошей нема. Зводимо кінці з кінцями. Лікування дуже дороге. Заощадження закінчилися, тому що буде – те буде». На все воля Божа. Саме тоді ми зустріли священика, який  заспокоїв маму у відчаї: «Не переживай. Ти для своєї дитини будеш робити все, що завгодно, лиш би вона вижила. І це нормально. В цьому гріха нема. Але коли вже спіткнулися – підводьтеся та йдіть далі правильною стежкою». Так ми довірилися тільки лікарям. Через це треба було пройти і зробити висновки», – застерігає хлопець інших від власних помилок.

Діагноз, який так боїться почути кожна людина, Антон сприймає, як випробування. Якщо його дано  –  значить треба віднайти у собі сили з ним боротися.

«Просто потрібно вірити, молитися. Бути вдячним за все. І не говорити: «За що це мені? Чого це саме мені?» Якщо це потрібно пройти – значить треба пройти. Просто треба робити все можливе, що є у ваших силах», – підсумовує Антон Гарбар, хлопець, який у дитинстві подолав рак.

Віра Лабич

 

Оцініть новину
Клас!
0
Я це люблю
2
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
3
Шооо?
0

Коментарі