НТА > НОВИНИ > Кримінал > У головах порожньо: наскільки щирими є каяття-сповіді полонених РФ. Досвід інтерв’юера

У головах порожньо: наскільки щирими є каяття-сповіді полонених РФ. Досвід інтерв’юера

“Під час інтерв’ю полонені у багатьох речах не зізнаються, але їх викривають самі ж очевидці подій. Вони пишуть і розповідають про їхні діяння”

1716

Блогер, журналіст та координатор проєкту МВС “Шукай своїх” Володимир Золкін провів уже близько двох сотень інтерв’ю із російськими військовополоненими: рекорд 16 розмов за день. Також спілкується з їхніми родичами по телефону. Мета таких розмов, як сам зізнається, бодай “точково донести”, що ж насправді відбувається в Україна, аби ті з росіян, хто ще роздумує про можливість поїхати повоювати, відмовилися від цієї ідеї.

Про досвід спілкування з військовополоненими, щирість каяття та наскільки правдивими є їхні розповіді на камеру Володимир Золкін розповів в інтерв’ю спецефіру NTA.

– Жодних вражень я від спілкувань не шукаю, бо якщо ці враження через себе пропускати, то стане складне виконувати свою роботу. У нас рекорд – 16 інтерв’ю за день, – почав розмову Золкін. – Ці інтерв’ю мають чітку мету – вислухати і бодай частину з інтерв’ю показати родичам, близьким, щоб вони їх побачили, десь поділилися між собою і дійшли висновку, “что все не так адназначна”, як ствержує російська пропаганда.

Другий момент наші люди впізнають цих “героїв”. Під час інтерв’ю полонені у багатьох речах не зізнаються, але їх викривають самі ж очевидці подій. Вони пишуть і розповідають про їхні діяння. Тому про враження нічого не скажу, але відповім про переконання, яке зміцнилося під час інтерв’ю: “Там у головах повна порожнеча”.

–  Нещодавно була новина, де один полонений розповів, що пішов воювати по оголошенню. Це правда? Їх справді набирають по оголошеннях? 

– Цих оголошень безліч в інтернеті: що не потрібні освіта, досвід. І ще така чудова підводка в цих оголошеннях: “У тєбя далгі, нєт дєнег, тебя не счітают чєлавєкам? Пріхаді к нам: бил ні кєм – станєш всєм”.  Я, до речі, питався в одного полоненого, чи він намагався знайти собі іншу роботу. Він каже: “Ну так, намагався, шукав, читав оголошення, і зрозумів, що іншої роботи я знайти не можу. Тому зупинився на цьому оголошенні і пішов у військкомат”. У них в принципі все життя таке – особливо з глубинок. Закінчив школу – пішов в армію. Можливо, дослужив до пенсії. Щоправда, службу в армії вони сприймають як фарбування бордюрів і бухло. Зараз вони побачили, що армія може бути чимось іншим і краще туди не йти.

– Чи є в них бодай краплі каяття, співчуття і розуміння того, що вони наробили. Бодай у частини?

– Щодо каяття, то воно дійсно є… У кількох. Але вони ж не зізнаються в тому, що робили насправді.  От питаєшся в декого: “Ти мародерив?”. Відповідь: “Ні”. “Але ти ж стояв в Ірпені, виводили людей з квартир, спускали їх у підвал, а самі обносили їхні квартири. Ти що собі нічого не взяв? ” “Ну ні, мені сподобалася якась курточки, ножик, то я їх собі взяв”. Перепитую: “І ти вважаєш, що ти не мародерив?”. Він не знає, що відповісти.

Більшість із них справді примітивні, тому розмови і зводяться до простого: “Яка була мета, мотивація?”. Відповідь: “Не було ніякої”.  Лише до деяких щось доходить і вони розкаюються. Але все-таки є більше розуміння того, що все це було не потрібно. А от ті, з ким спілкуємося по телефону переважно взагалі нічого не розуміють. Вони під впливом пропагандистських локаторів, які в Росії відпрацьовують на всі 100 відсотків. Врешті людей готували до цього років зо 20, це не сталося за день.

– А як їхні батьки, родичі, чи здатні їхні люди бодай вийти на вулицю, щоб захистити своїх, чи вимагати кращого, коли їхні сини побували тут, відчули “смак цивілізації”?

– Про смак цивілізації. Десь із 200 людей, з якими ми поспілкувалися, за кордоном були аж 10. Тобто 5%. І цей закордон у дев’ятьох – Туреччина і Єгипет. Все. Така статистика десь загалом по всій Росії. Вони ніде не були і нічого не бачили. Не бачили іншого життя. Тому ні, вони нікуди виходити не будуть. Це як в анекдоті: “Американці задоволені своїм життям, але завжди незадоволені президентом. А в Росії всі незадоволені життям, але всі задоволені президентом”.

Ще раніше я думав, що раптом вдасться достукатися. А зараз я навіть не думаю про якісь протести… Наша мета – бодай точково донести до них, що тут насправді відбувається. Вони можуть про це нікому не говорити, але щоб бодай зробили свої висновки. Наші блоги, інтерв’ю не для того, щоб хтось кудись вийшов, а для тих, хто планує сюди їхати воювати. І після перегляду цих відео диванні війська часто так залишаються диванними військами. Вони можуть верещати про підтримку так званої спецоперації, але багато хто, хто мав вибір: їхати чи ні, – таки вирішив не їхати.  На когось вплинули батьки чи родичі, які ці відео також переглянули.

– На що ці полонені сподіваються далі: вони прийшли в чужу країну, отримали бодай якесь розуміння, що в Україні не так, як їм розповідали. Про яке майбутнє вони тепер думають, що їх чекає, навіть якщо їх обміняють на наших військових? 

– Це насправді залежить… Наприклад, є в них телевізор у камері чи нема. Я кажу, що не треба позбавляти їх картинки. Хай вони мови не розуміють, але вони мають бачити, шо відбувається, що вони накоїли. Тоді до них доходить краще.

Але основне, про що вони думають, перебуваючи в полоні в Україні: що з ними буде, коли вони потраплять до себе в Росію. Вони думають про те, що з ними будуть проводити допити, що з ними працюватимуть спецслужби, чи не впаяють їм якусь статтю. Вони не знають, за що їх можуть посадити, але вони всі панічно цього бояться. Вони настільки звикли до такого ставлення, що їм навіть важко повірити, що ці інтерв’ю, які ми в них беремо – це добровільно, що вони можуть погодитися, а можуть відмовитися. Для них за визначенням: якщо спілкування в стінах СІЗО, то це за визначенням – не добровільно.

Оцініть новину
Клас!
2
Я це люблю
0
Ха-ха
0
Сумно
2
Злість
0
Обіймашки
2
Шооо?
0

Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Пряма мова Львова"

Коментарі