НТА > НОВИНИ > Шоу бізнес > Українська мрія – це менш егоїстично, ніж американська. Інтерв’ю з Брією Блессінг

Українська мрія – це менш егоїстично, ніж американська. Інтерв’ю з Брією Блессінг

Чому світові варто повчитися в України? Як американка роздавала Біблії у Луганську, та чого Україна може повчити світ

141

Американка з українською душею, яка навчила українців, як любити Україну, як би це не звучало парадоксально. А ще вона мегапозитивна, завжди усміхнена і дарує світло, – у гостях на телеканалі NTA у програмі «Без гриму» Брія Блессінг.

Уже восьмий рік, як вони воюють. Але Господь їм допоможе

– Брія Блессінг – гостя студії, українсько-американська співачка чи американсько-українська співачка?

– Я не знаю, я сама заплуталась.

–  Як часто Ви приїжджаєте в Україну?

– Приблизно раз на рік. Ми з чоловіком були на Різдво в січні і ось тепер зараз.

– Я знаю, що на днях Ви були на передовій, відвідували наших захисників. Коли Ви в Україні, то їдете до наших захисників, так? Якими зараз побачили наших хлопців?

– Вони, як завжди, позитивні, дуже теплі, завжди нас приймають з відкритими серцями. Вони вражають, настільки вони сильні. Вже восьмий рік, як вони воюють і я навіть не можу уявити, як це постійно бути на передовій, постійно воювати. Але Господь, мабуть, їм допоможе, бо я не знаю, як можливо триматися, завжди надіятися, бо без цього неможливо просто. Вони завжди вражають.

– Ви коли перший раз поїхали до хлопців, потім сказали таку фразу в одному інтерв’ю, що якщо треба, Ви теж готові захищати Україну. Зараз думка не змінилася?

– Я бачу, що вони без мене справляються нормально (сміється). Навіть мені дехто сказав, що, Бріє, твоя місія важливіша гітарою, поїхати і підбадьорити духом. Але я сподіваюсь, якби щось там сталося і хтось сказав, що, Бріє, без тебе ми просто ніяк, то я була б готова. Сподіваюсь, що всі, хто в Україні живуть, всі, хто люблять Україну, були б готові кидати все і бігти на фронт, щоб захищати цю землю. Я вважаю, що це варто того.

– Уперше, коли Ви поїхали на схід, то було якесь хвилювання. Що Ви відчували в перші поїздки до хлопців?

– Думала, що мені їм сказати Бо я розумію, що я якась crazy американка, дівчина з Техасу, яка живе у Львові, ніколи не переживала війну. Що мене там чекає? Мабуть, всі в депресії, у важкому стані. А я хто, що я їм буду казати, що співати. Як я буду їхати туди і співати якісь веселі пісні, а вони живуть у війні. А після першої зустрічі я зрозуміла, що нема взагалі про що хвилюватися. Вони такі сильні, у них є багато емоцій, але вони цього не можуть показати навіть не можуть пережити, бо їм потрібно завжди триматися в формі. Не тільки в фізична форма, але й емоційна, духовна. І вони так і роблять.

Пам’ятаю, як ми приїхали на першу локацію і хлопці розказали такі жарти, що ми сміялися весь час. І хотіли вони почути техаські пісні, якісь там веселі. Сумні пісні вони не хотіли. І тоді я зрозуміла, що з ними просто одне задоволення спілкуватися. Вони, навпаки, мене надихають і дуже легко з ними спілкуватися.

Що Ви їм співаєте зі свого репертуару?

– Дуже багато що. Зазвичай, я граю на гітарі, бо її набагато легше брати з собою (сміється). Завжди я гітару беру з собою, граю пісні кантрі, що вони дуже люблять, і ми всі кричимо оцей техаський ковбойський крик “І-ха”! І вони постійно сміються. Граю українські пісні: «Я піду в далекі гори», граю і християнські пісні, щоб якось підбадьорити їх, що є надія, що ніколи не треба здаватися. По-різному ми співаємо. Інколи навіть, якщо є там людина, яка грає на гітарі, то я даю гітару в руки і вони нам щось співають. Завжди дуже приємно з ними.

Завдяки військовим в України є шанс розвивати свою країну, народ, історію

– Коли Ви брали участь у «Голосі країни», то в невеличкому інтерв’ю  казали: «Я хочу своїм виступом показати українця,м яка Україна». Якою ж Ви бачите цю Україну?

– Процвітаюча. Я говорила з багатьма. Є багато людей, які люблять свою країну. Але теж одночасно багато молодих людей хотіли поїхати кудись за кордон, бо там, я розумію, вони бачили багато перспектив за кордоном. От чоловік вже втретє зі мною в Україні і щоразу  він в якийсь момент зупиняється і каже: «Просто не віриться, що країна змогла так швидко процвітати і встати. Для нас, як американців, наша країна має демократію сотні років, а Україна, як незалежна демократична держава, тільки 30 років існує, а стільки змін за цей час!» Я пам’ятаю, як ми приїхали в 1993-му році. Тоді нічого не було. Це було майже як Совєцкий Союз. Взагалі нема торгових центрів, немає майже магазинів, їжі майже немає.

–  Були порожні полиці.

– Так! А зараз – це ж наче інша країна! Особливо у великих містах. Це дивовижно! Процвітаюча країна.

–  Те Ваше звернення – Ви мали якесь підґрунтя, внутрішні емоції, спостереження? Що це було? Чому воно надихнуло вас саме на такі слова?

– Мабуть, через те, що часто говорила своїм друзям, що в Україні нічого немає, нічого не зміниться. В нас майбутнього тут немає, ми поїдемо кудись інше. Я їх розумію. Хоч я жила в Україні, в нас все одно різне життя. У мене американський паспорт, я можу коли захочу за кордон поїхати, поступати в якийсь університет. Я розумію, що мені легше і багато хто міг би подумати: «Легко тобі сказати, що в Україні класно жити, бо ти ж не українка. Ти не платиш наші податки…».

– Не отримуєш нашу зарплату.

– Так! Я це дуже добре розумію, що комусь тут дуже важко живеться. Просто хотілося показати, що теж є багато добра в Україні, багато позитивного. В мене є багато друзів, які використовують ці шанси і можливості, що в Україні є, розпочинають свої бізнеси, вчаться, розвиваються. І вважаю, що головне – бажання. Якщо хочуть процвітати в Україні, то знайдеться якийсь шлях, як це робити по-чесному і гідно.

– Про американську мрію ми знаємо,багато чули про неї. Як вважаєте, чи є українська мрія?

– Я думаю, що є. Українська мрія – це менш егоїстично, ніж американська. Американська мрія – це все про себе, Я можу процвітати, мати свою хатинку, мати те й те. А в Україні є шанс так, як військові це роблять на передовій, розвивати цілу свою країну, народ, історію. Це дивовижно! Перший раз, як чоловік приїхав зі мною, поїхав на передову, він сказав: «Начебто я зараз зустріну усіх своїх предків-американців, які тоді воювали за нашу землю. А зараз я бачу реально своїми очима, нібито мої предки воюють за свою землю, своє майбутнє». Мені здається, що отака є українська мрія, щоби допомогти не тільки собі, а своїй країні, своєму народу.

Я обожнюю українську мову, для мене вона найгарніша

– 1993-й рік, Ви приїжджаєте з сім’єю з Техасу в Луганськ. Ви приїжджаєте з місіонерською християнською місією практично в край, релігію якого знищили Голодомором і репресіями. Що Ви тоді побачили?

– Вони були, я пам’ятаю, такі голодні на щось духовне. Бо чи держава це забороняє, чи ні – в людині є дух. І кожна людина рано чи пізно відчуває таку пустоту в душі, якщо вона нічим не годує себе духовно. Я пам’ятаю: ми приїхали і люди були на Луганщині такі відкриті, просто хотіли з нами розмовляти про Бога. Американці жертвували багато грошей на Біблії. Ми купили багато Біблій і просто на вулиці роздавали людям. Вони цього просто отак прагнули. Наче вони були в якійсь пустелі дуже багато років. Для мене, як 13-річної американки, це змінило погляд на Бога, на Біблію, бо я це все сприймала дуже легко.

– Що це є кожен день…

– Я бачила, як ці люди тримали ці Біблії близько до серця, наче це безцінний камінь. Це змінило і мій погляд, я почала по-іншому ставитися до своєї Біблії, що це привілей мати це, мати свободу читати, коли я хочу, молитися коли я хочу і де я хочу.

– Вам 13 років, приходять батьки і кажуть: «Бріє, дорогі діти, збираємо валізу і їдемо в Україну». Я підозрюю, що ви навіть не знали, де географічно Україна. Які у вас були тоді емоції? Ви розуміли куди ви їдете, нащо воно вам у цьому житті і що далі?

– Ні, нічого не зрозуміла. Чесно, я не хотіла. Я пам’ятаю, що я плакала. Недалеко від нас жили моя бабуся і дідусь. Кажу, дайте мені жити з бабусею і дідусем, щоб я продовжувала ходити до школи, щоб у мене були мої друзі поруч. Я не хочу в якусь чужу країну!

Батьки, наскільки я пам’ятаю, погодилися на якийсь час, а потім скали: «Ні. Ми сім’я, і куди б не їхали, ми маємо бути разом». Я дуже не хотіла, допоки ми не приземлилися в Луганськ і поки я не побачила все навкруги. Все було нове і все було цікаво, і зовсім інакше. Можливо, українці би сказали, що все було печально на той час, але для мене, як дитини, все було класним, бо все інше: їжа нова, культура нова, одяг новий, музика нова.

– Перша страва української кухні – пам’ятаєте, що це було?

– Пам’ятаю, коли для нас вперше готувала вареники така жіночка Наташа. Можливо, це через те, що я була дитиною, але мені вони здавалися такими величезними просто. Зараз я їм вареники і вони такі малесенькі. Але спогади в мене, що вони такі майже як чебуреки і такі смачні.

Тоді Луганськ був російськомовний і Ви пробували спочатку вчити російську мову. Скільки Ви прожили в Луганську?

– Десь 5-7 місяців.

– Приїжджаєте у Львів, україномовне місто зі своїм галицьким говором. Зрозуміли різницю між Луганськом і Львовом тоді?

– Так, звісно! Правда на той час Львів не був таким аж гарним, як він зараз є. Тут у Львові було сіро, будинки не були такі розмальовані, як зараз. Архітектура була зовсім інакша. Там все-все совєцке, а тут у Львові така стародавня архітектура. Навіть погода… Ми їхали з Луганська, там було так жарко. Приїхали в Львів, а  тут, здається, заледве  сніг не падав. То, може, це в вересні було. Ми були одягнуті в шортах, футболках. Ми так замерзли. Думаю, чи ми в Сибір попали? Різницю, звичайно помітили. Хоч ми мову і в Луганську не розуміли, але у Львові зовсім нова мова.

– Як вчили українську?

– Ми намагалися знайти якихось вчителів, які працювали з нами, але були різні обставини. Один вчитель переїхав, друга жінка завагітніла і не могла продовжувати. Це сталося кілька разів.  В якийсь момент ми навіть не шукали більше вчителів і просто так на ходу з друзями, на вулиці, на базарі, просто через спілкування почали вивчати. Хоч кажуть, що моя українська хороша і я за це дуже вдячна, але вона ще не досконала. Всіх відмінків я не вивчила.

Що Ви можете сказати українцям, які народжені в Україні, але не можуть вивчити українську?

– Це вже особиста справа. Я можу тільки за себе говорити. Я обожнюю українську мову, для мене це найгарніша мова. Гарніша ніж французька, італійська. Для мене, як музиканта, українська мова так гарно лежить в піснях. Можна пишатися собою, якщо вивчити українську мову хоч трошки, бо вона нелегка. Досить складна мова. Я тішуся, як чоловік мій з кожним разом, коли приїжджає в Україну, намагається якісь нові слова вивчити, нові букви, починає читати, що на бігбордах написано.

Українська музика, як і країна, рухається вперед

– Ви увірвалися в український шоу-бізнес після участі в талант-шоу, де заграли і заспівали Івасюка. Він Ваш улюблений серед української естради?

– Наразі так. Не тільки його пісні, а його історія, його цінності, ким він був.

– Вас в Україні порівнюють з Квіткою Цісик. Відповідальне порівняння?

– Я вважаю, що вона на іншому рівні, ніж я, але це величезний комплімент. Це просто приємно, що мене порівнюють з нею.

– Після вашої участі в «Голосі країни» в багатьох ЗМІ Вам приписують українське коріння. Бо важко уявити, що громадянка Америки приїжджає в Україну і починає тут говорити українською, співати українські пісні. Бріє, може, у вас є українське коріння?

– Та хто знає! Тільки Бог знає. Земля стара, може, колись там десь. Правда, в нас є схожа історія з Україною. Бо я знаю, що є предки в нас, які були вбиті Сталіним в Росії. Вони були німці, але вони жили в Росії. В той час багато хто загинув, а дехто втік в Америку. Така схожа історія співчуття з українцями.

– Із сучасних українських виконавців кого слухаєте?

– Чесно кажучи, я дуже мало взагалі музику слухаю. Я така вже стара бабуля, люблю тишину. (Сміється). Коли я вдома, я дуже рідко вмикаю якусь музику. А взагалі, то вже багато років слухаю «Океан Ельзи». «ДахаБраха» мені дуже подобається, ОНУКА мені дуже подобається.  Те, що вони роблять українську музику, але так круто і по-новому. Багато що цікавого є в інтернеті. Навіть інколи краще просто включити на YouTube українську музику і тоді це як шведський стіл українських виконавців. Просто тішуся, скільки є виконавців, і пісні нові, що українська музика, як і країна, рухається вперед.

Якщо хочете, щоб американці знали більше про Україну, треба щось робити

– Завжди цікаво, що про нас говорять інші. 1993-й рік – ще ніхто не знає, де Україна. 2014-й починається війна в Україні – більшість починає розуміти, що Україна – це окрема держава, в якої вкрали території, на яку напали. А зараз, коли в Україні 2021 рік, що говорять про Україну звичайні американці?

– Якщо чесно, то мало що говорять. Зараз по новинах не так багато показують. Але навіть в Україні кожного разу, як я поверталася зі сходу, люди часто питають: «А хіба ж там ще воюють»”. Навіть українці не завжди знають, що відбувається в Україні, тому не дивно, що американці не знають. Дехто, коли чує, що я приїхала з України, каже: «Ми бачили в новинах, що там війна ще йде». А потім просять, розказати, яка ситуація. Їм дуже цікаво, коли мають можливість щось дізнатися про Україну. Але американці мало що знають.

– Це проблема України, як держави, що ми не розказуємо в тій самій Америці, де є велика українська діаспора. За кордоном наші посольства не працюють, не роблять якихось заходів. Не просто так – вареники, шаровари, вишиванки. А не популяризують українську культуру, історію, як ви думаєте?

– Мабуть, що так. Відповідальність треба брати на себе. Я їздила багато по гастролях в Америці і Канаді і помітила, що там у великих містах – Чикаго, Нью-Йорк, Філадельфія, Торонто – буває дуже багато фестивалів різних культур – грецькі, італійські. Більшість із фестивалів проводять англійською. Ведучі розмовляють англійською, афіші – англійською написані. А українські фестивалі – все українською. Всі хто на сцені – розмовляють українською, часто реклама українською. То ніби таке враження, що то тільки для своїх.

Я мала виступ у якомусь місті, контактую зі своїми друзями, і кажу буде фестиваль і я там буду співати, приходьте. Інколи вони приходили і кажуть: «Ми нічого не розуміємо тут. Ми б хотіли щось знати про Україну, але вони всі розмовляють українською і ми не розуміємо, що відбувається. Ми йдемо на грецький фестиваль. Там усе англійською, ми розуміємо все».  І я бачила, що це велика проблема, навіть на своїх концертах я заохотила українців: «Запросіть ваших друзів, ви ж працюєте на роботі, мають бути якісь американці, запросіть їх!».  Мало хто запросить – це така дуже закрита спільнота в Америці. Я розумію, що хочеться бути біля своїх, це таке відчуття дому. Але якщо хочете, щоб американці взнали більше про Україну, чи європейці, треба щось робити для них, щоб вони розуміли, щоб прийшли.

– В Україні одна з найбільших бід – корупція. Знаєте, що це за явище?

– Так, дійсно тут не можна жити, щоб не зустрітися рано чи пізно з корупцією. По-перше, корупція – це людська риса характеру, це не тільки в Україні. Я завжди намагалася заспокоїти своїх друзів українців, коли вони починали скаржитися про величезну корупцію в Україні. Може, трішечки інакше виглядає, але в Америці теж є корупція, в Європі теж своя корупція, всюди є корупція.

Дуже тішуся, коли бачу українців, які борються зі своїми вчинками, вони не чекають, поки зміни пройдуть у державі, вони не скаржаться на державу. Вони просто кажуть: «Я роблю те, що  можу». Як у нас кажуть в Америці: прибираю біля своєї хатинки. Коли ми були тінейджерами, мої друзі отримали свої права водіїв без хабарів, поступали в університет без хабарів. Це було важко, звичайно, не так легко всім іншим, які платили. Але вони це робили по-чесному. Потім вони могли собою пишатися, що я все робив по-чесному. І я ними пишалася.

–  А Вам безпосередньо доводилось давати хабар?

– Я ніколи не давала. Були такі винятки, але рідко, бо я не вступала в університет, права я отримала прямо в Америці. Це рідко бувало, але були такі моменти, коли міліція колишня мене зупинила безпричинно і так стоять біля машини і так: «Ну що робимо?». А я кажу: «Ну ви ж міліція. Ви скажіть, що ми робимо, я не знаю».

–  Доводилося давати 50 гривень?

– Я нічого не давала. Я маю час, я можу почекати. Врешті-решт вони завжди казали: «Та їдьте». Бо вони бачили, що я нічого не даю.

– Безнадійний варіант.

– Якщо треба тут стояти годину, я стою. То були такі випадки, але небагато.

Україна – дуже стара країна, яка може багато чому навчити світ

– 30 років Україні. Ви бачили, як вона ставала на ноги. Якою Ви бачите Україну зараз? 

–  Україна насправді дуже стародавня країна. Набагато старіша, ніж Америка, досвідчена. То мені навіть здається, що в 93-му році – це зовсім не дитина, це просто ранена хвора людина, якій треба було заново одужати, навчитися знову жити незалежно від всіх. Але Україна – це дуже стара країна, яка має дуже багату історію, має дуже багато чого, щоб навчити світ.

Навіть зараз, якщо брати ситуацію з Афганістаном. Що відбувається? Люди просто здавалися. Прийшов ворог і просто сказали: «Будь-ласка, на тарілку нашу країну». Хоча вони були треновані, скільки Америка тренувала їх, як захистити свою країну, свою державу. Але вони цього не хотіли. І навпаки, ми бачимо Україна – ворог прийшов, а Україна каже: «Ніяк! Це ж наша земля!». Молоді хлопці, не військові, просто побігли прямо на фронт і стояли. І зараз хочеться, щоб світ побачив таку різницю.

Мені дуже боляче те, що відбувається зараз в Афганістані, але це їхня відповідальність. Вони мусять брати відповідальність за свою країну. А Україна це зробила. І нехай світ це побачить і аплодує Україні за те, що вона бореться за свою країну, бере на себе відповідальність.

– Ви правду сказали. Я цього року теж зловила себе на думці, і всі говорять друзі – не просто з Днем незалежності, а з Днем відновлення Української Незалежності…

 – Україна – самодостатня, доросла людина, яка показувала світу, що вона має здатність бути незалежною від всіх. Подбати про себе, зробити собі місце в світі. І вона може багато чому навчити інші країни. Я не вважаю, що це багато пропущених можливостей за 30 років. Навпаки, я тут з 1993-го року і я бачила, яка була Україна тоді. Вона була реально поранена і хвора. А зараз вона вже стоїть на своїх ногах і йде в майбутнє, як ми кажемо англійською: Your head held high.  Україна вже знає, хто вона така є. Є багато людей в Україні, які розуміють, що вони і є Україна. Не держава, не хтось там в парламенті. А вони, люди, народ – це Україна. І вони рухаються далі. І молодці.

Марія Шиманська, Олена Івашків

Оцініть новину
Клас!
0
Я це люблю
1
Ха-ха
0
Сумно
0
Злість
0
Обіймашки
0
Шооо?
0

Коментарі