НТА > НОВИНИ > Новини туризму > Усі повернули назад, а ми рушили на вершину. Як львів’янин піднявся на найвищу гору Антарктиди та чому не піде на Ельбрус

Усі повернули назад, а ми рушили на вершину. Як львів’янин піднявся на найвищу гору Антарктиди та чому не піде на Ельбрус

Про найвищу вершину Антарктиди, побут альпіністів на льодовику та життя в – 45 морозу розповів львів’янин Ігор Яськевич

707
272447537 482546523465635 9205450879941718526 n 1 e1656004563943

Торік 55-річний Ігор Яськевич став другим львів’янином, який піднявся на найвищу вершину у світі – Еверест. А вже у січні цього року альпініст вирушив в Антарктиду, де у складі першої української експедиції підкорив найвищу вершину цього континенту – гору Вінсон, висотою 4 892 метри. У планах львів’янина – пройти всю програму «Сім вершин» та побувати на всіх найвищих вершинах семи частин світу.

Це інтерв’ю про гори, вершини та віру в себе  NTA записав з Ігорем буквально за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну… Тоді зі зрозумілих причин його так і не опублікували. Втім зараз ця розмова –  хороша мотивація для всіх за будь-яких обставин не опускати руки, бо українці – це про витривалість і силу духу. Віримо, що основна вершина для нашої раїни – перемога – обов’язково буде. Що настане час, коли будемо знову мріяти, мандрувати і рухатися до своїх особистих звершень, шлях до яких зараз відібрала війна.

Я українець. На Ельбрус ніколи не піду 

Я планую пройти програму «Сім вершин». Вона має два списки: список Месснера – відомого альпініста – і список Басса. Відмінність у них лише щодо вершини в Австралії. Але й в одному, і в другому списку фігурує Ельбрус в Росії, який вважають найвищою точною у Європі. Зрозуміло, що, будучи свідомим українцем, я на Ельбрус не піду ніколи. І для мене це навіть психологічно не є Європою. Для мене Європа – це Монблан. Тому я був на Монблані. Я не був і ніколи не буду на Ельбрусі.

5 найвищих вершин семи частин світу вже зроблено

Давайте хронологічно. Моя перша гора – Монблан (4 809). Далі Кіліманджаро (5 895) в Африці, Еверест (8 848) в Азії. Тепер Антарктида – це гора Вінсон (4 892), і Аконкагуа (6961), куди я відправився одразу після Антарктиди. Тому я зробив уже 5 вершин. Залишились Аляска – це гора Деналі (6 190) в Північній Америці, і Австралія – це на острові Папуа Нова Гвінея, де є піраміда Карстенз (4 884). Дві гори залишилось.

Аляска буде непроста. Бо там ти йдеш без портерів, без шерпів. Тобі дають сани, на яких усю подорож тягнеш за собою їжу, спорядження. Далі залишиться Австралія і її 4 884 метри – це адекватна висота і це вже без таких випробувань, як Антарктида.

Шлях в Антарктиду та приземлення на льодовик

Напрямок в Антарктиду у нас був такий: приліт в Париж, тоді в Сантьяго (Чилі), а із Сантьяго в Пунта-Аренас – це таке максимально південне містечко Південної Америки. Там ми вже очікували на літак Boeing 757, який мав нас закинув вже в Антарктиду. Але це не рейсовий літак, він літає гнучко, тобто чекаємо на погодне вікно і підбір певної кількості людей.

Цей літак з Ісландії, де є навчені пілоти, які вміють сідати на льодовики. Ми цей рейс очікували 3-4 дні. Кожного дня робити тести на ковід. І 10 січня нас цей літак забрав. Через 4 години польоту ми були в Антарктиді. Тоді ще день очікували в таборі Юніон Глейшер на менший літак, який за годину польоту доставив нас у базовий табір Антарктиди на висоту близько 2 200 метрів.

Побут альпіністів в Антарктиді

Контролює весь логістичний процес в Антарктиді Америка. Хоча сам континент не належить жодній із країн, його куратором є ООН. Юніон Глейшер – це серйозна цивілізована база. Був окремий великий намет – їдальня. При чому, вона була утеплена, з подачею тепла та з циркуляцією повітря. Був навіть окремий намет, як відпочинкова кімната, – з книжками і м’якими кріслами. Окремо медична служба, санвузли, навіть душові з підігрівом води. Але на цій базі ти лише очікуєш на наступний літак, або навпаки покидаєш континент. Уже в базовому таборі увесь побут – у ваших руках. Ночуємо в наметах, в спальних мішках: кожен який привіз, такий і має мішок. Харчування також в наметі, воду топили зі снігу, мали балони з газом. Були на сухому харчування, супи сублімовані.

Такої дисципліни я ще не бачив на жодній горі

Окрема тема, як серйозно американці ставляться до збереження континенту в чистоті, як вони змогли довести це до бездоганного контролю. Нам дали такі кульки спеціальні на всю подорож і ти всі свої природні речі мав контролювати. В кінці подорожі ти це здаєш. Там постійний контроль. Казали, що були випадки, коли справа зайшла навіть до депортації.

Коли ми зібрали намет в базовому таборі, то мали покинути це місце без жодної краплини чи крихти. Такої дисципліни я ще не бачив на жодній горі. Я був у різних горах,  бачив різний побут, але так як американці опікуються над Антарктидою – це приклад для всіх. Вони плекають, щоб ця незайманість континенту залишилась, щоб сніг залишився білим.

В Антарктиді – літо. День триває 24 години

Тоді був полярний день, тобто 24 години на добу сонце світить. У цей час в Антарктиді літо. Можу сказати, відчуття не комфортні, коли ти спиш і світить сонце. Організм не готовий до такого. Я вже чекав, коли повернусь і бачитиму день і ніч. Ти наче засинаєш, вдягаєш на очі маски, але в намет сонце світить. Якщо раніше я думав, що класно, коли цілий день світло, то зараз можу сказати, що для організму це не комфортно.

Єдиний позитив у цьому для альпінізму – це те, що інших горах маєш прораховувати все: момент повернення в табір, момент розвороту з вершини, щоб застати день. А тут ти не залежиш від години і можеш вільно планувати старт і фініш. Ми навіть ліхтариків не брали.

Усі розвернулися назад, а ми рушили на вершину

Є три табори: базовий (2 200), середні  (2 700) і штурмовий (3 700). У штурмовий табір ми прийшли і навіть не ночували там, просто 5-6 годин відпочили. Там перехід складний, бо перепад між базовим і середнім – 500 метрів, йдеться 8-9 годин. А далі перепад між штурмовим табором – 1 000 метрів, але він стрімкий і там кілометр йдеш по перилах, тобто це можна порівняти з елементами такої техніки, як на Евересті. Тоді у верхньому таборі ми повечеряли, відпочили і стартували. Штурмували ми десь 6 чи 7 годин. Ми приготувалися до старту і почався дуже сильний вітер. Постійно чекати на погоду ми також не можемо, тому  вирушили  у вітер, який дув із силою десь 50-60 км/год.

Залишилося 200 метрів до вершити, але…

…вітер був настільки сильний, що інша команди в складі 10-12 іноземців розверталася без сумнівів. І це на нас вплинуло. У нас було декілька хвилин, щоб вирішити, що робити, і ми всі безальтернативно вирішили…йдемо вверх. У нас було дві зв’язки по 5 людей. Рухались одне за одним, різниця між нами була десь у 20 хвилин. Цього дня, 14 січня, всі команди розвернулися, крім нашої. Тільки ми рушили на вершину. З досвідом знаєш, що як тільки з’являються такі сумніви, треба їх одразу відкинути і сконцентруватися на цілі.

Сприйняття морозу – на рівні -45 градусів

Вітер піднявся ще більший – десь до 60 км/год.  Він посилив відчуття холоду, тобто організм сприймав мороз  на рівні -45 градусів. Окуляри замерзали. А я після Евересту переживав за очі, тому не дуже хотів окуляри знімати. Коли вітер, сніг і мороз, то у мене дуже падає зір, майже до нуля. Наші з команди вже почали знімати окуляри, бо на них був міліметровий шар льоду. При цьому в усіх були професійні окуляри, але була занадто висока температура. Але для мене важливіші були очі, тому час від часу я знімав окуляри і рукою намагався зчищати лід. І так я дуже сильно обморозив пальці.

Але ми дісталися до вершини. Сфотографувалися з українськи прапором. В мене ще є такий талісман…

Ми фінішували близько 17:30 14 січня. У команді я обморозив пальці. Ще альпініст з Харкова обморозив і дівчина з Дніпра дуже ніс обморозила. Але ми йшли всупереч вітру і снігу. Вже коли ми поверталися з вершини, то вітер зменшився, і ми дісталися до штурмового табору. Там переночували, а тоді наступного дня зі штурмового табору на одному диханні пішли до середнього і до базового.

Антарктида – це суцільна біла пустеля. Це така нескінченність.

Наслідки обмороження з’являються згодом…

Я ще на вершині бачив, що в мене чотири фаланги верхні побіліли. Я десь тиждень спостерігав, як погіршується ситуація. Неприємні відчуття, але в базовому таборі був консультант-медик, то він мінімально допоміг. О 5 ранку ми терміново почали збиратися, збирати намети, спорядження, бо на мали забрати літаком тепер назад в Юніон Глейшер. Там нам знову пощастило, бо літак звідти не часто літає…Знову чотири години і ми прибули в Пунта-Аренас, Чилі.

Тоді команда вже розділилася, бо з троє з учасників групи вирушили в Аргентину для сходження на Аконкагуа. А мені і моєму товаришу через обмороження лікарі заборонили далі вирушати на сходження. Тому ми залишилися в готелі і чекали на свій літак вже в Україну, ходили на консультацію до лікаря. Трагедії він не побачив, тому вночі кожен з нас собі вирішив, що буде летіти в Аргентину…

З Антарктиди в Аргентину

І ми двоє з перемотаними пальцями полетіли в Аргентину. Там зустрілися з командою і нас було вже п’ятеро. Почали нове сходження на Аконкагуа. Триває воно десь 2 тижні, але ми це зробили за 5 днів. Бо ми вже були акліматизовані після Антарктиди. Це все було прискорено, навіть в один з таборів на висоті 4 200 залетіли вертольотом. Але якби звичайна людина, не підготовлена, прилетіла одразу на таку висоту, то гарантовано була би гірська хвороба.

На Аконкагуа простіше, бо там такого спорядження не потрібно. Для мене було трішки складно те, що я правою рукою старався нічого не робити. Мені сказали: якщо зараз ще раз станеться щось з рукою, то наслідки можуть бути ще складніші, навіть може дійти до ампутації. Тому рукавиці з правої руки взагалі не знімав.

Гора є складна в сенсі висоти майже 7 тисяч метрів, тут гіпоксія серйозна. На Еверест, де висота 8 848, ви йдете з киснем, а кисень понижує відчуття висоти десь на 1,5 кілометра. Аконкагуа має 7 тисяч, тобто в якійсь мірі, відчуття гіпоксії були співмірні з Еверестом. Зрозуміло, що після стількох вершин я вмію з тим боротися, але на вершині було часом відчуття такої загальмованості, запаморочення.

Психологічно найважчий момент

Найважчий шлях в Антарктиді – це той короткий проміжок часу, коли ми йшли всупереч погоді, коли всі команди розверталися через погоду. Перші 20 хв було усвідомлення, що ми єдині на горі. І що ми йдемо всупереч погоді. Бо в Антарктиду непідготовлені люди не йдуть. А тут ми бути свідком, як команди професіоналів розвертаються, а ти йдеш далі. Це або ти переоцінюєш свої сили, або дуже ризикований. Це був психологічно найважчий момент.

Ти бачиш, як вітер і сніг посилюється, окуляри замерзають, і починають руки мерзнути, а ми йдемо далі. Був навіть момент, що через сніг і туман ми не до кінця бачили вказівники, бо ми йшли від мітки до мітки по маршруту. Але фізично не було складно, всі були підготовлені.

До речі, команди, які розвернулися в штурмовий табір того дня, ще десь 2 дні очікували кращої погоди, щоб повторити сходження. Психологічно складно після невдалого штурму залишатися у верхньому таборі і очікувати погоди. І ще на висоті дихати складно, це не добре для організму, бо ти не відновлюєшся, а постійно організм бореться з гіпоксією.

У нас під ногами тріщали льодяні шари

Ще був момент, коли ми поверталися до базового табору, і нам ще треба було 1,5 годин ходу. Тоді під ногами відчули, що земля колеться. Це було двічі з інтервалом у 5 хвилин. Ми тоді реально трішки остовпіли. Ми зупинилися, почали оглядатися, що навколо відбувається. Ми так і не зрозуміли що це. Пізніше ми вже в новинах побачили, що в результаті виверження вулкану в Тихому океані були підземні поштовхи, які дійшли до Антарктиди. Швидше за все у нас під ногами тріщали льодяні шари.

Після Евересту була пауза, але організм хотів пригод

Еверест, як я вже раніше казав, – це було випробовування себе. Після Евересту була пауза на шість місяців, і організм знову захотів пригод. До Евересту я не планував пройти програму «7 вершин». З цієї програми Еверест – це найскладніша гора, і вона вже була за спиною. Як правило, люди залишають собі її на фінал. А це психологічно складно, бо ви апріорі себе націлюєте, що це найскладніша гора. А так Еверест у мене вже був вже позаду, і я розумів, що попереду складні гори не складніші, ніж Еверест. Якщо Еверест позаду, то сам Бог велів далі йти по програма «7 вершин». Також в Антарктиду не завжди формується команда, а тут в команді були ті люди, з якими я вже був в горах, з якими вже психологічно зріднився.

Я готувався навіть після Евересту

Якщо дивитись на фізичний чи морально-психологічний стан, то я вже був готовий. Бо стільки вже було пройдено під час сходження на Еверест, тому я не сумнівався. Але я готувався навіть після Евересту. В листопаді, за два місця до Антарктиди, я був на Мера пік – висота 6 476 м. По-перше, щоб трішки акліматизуватись. Тому за фізичний і психологічний стан я був спокійний. Я лише не розумів для себе, як організм себе поводить при 50 градусах морозу.

Після Евересту з тренуваннями я вже нічого експериментувати не хотів. Те саме – басейн і зал. Я тренеру казав, яка наступна гора, яка висота. Марафони бігати не почав і не буду, бо біг мене втомлює. У нас в команді народ через біг підтягує свою форму, а я через плавання і через зал. Якихось знущань я не роблю. Перед Еверестом було таке, що я на знос працював. А зараз я вже більше маю відчуття свого тіла.

Затягувати з часом мені не варто

Для себе я вирішив, що мені не варто затягувати з часом, бо у нас в команді всі віком 37-40 років. А мені 55. Навіть цей вік вже вважається в якійсь мірі критичним. Хоча я себе почував навіть краще, ніж дехто з молодих. Я вирішив не затягувати, поки є цей запал. А вже після 7 вершин буду ходити в задоволення у гори раз у пів року. Буде достатньо на п’ятитисячник піднятись в Непалі, чи на вулкан у Мексиці. Але зараз я націлений вже йти по програмі «Сім вершин».

Усі налаштовані, що буде сім вершин

Зрозуміло, що моїх рідних це насторожує. Діти, звичайно, горді. Але дружина втомлена, особливо після ситуації з обмороженими пальцями. Бо це вже на все життя, відчуття морозу ці пальці будуть завжди сприймати.

Мені казали, якщо я про Аляску думаю, то маю бути дуже обережним, бо другий раз можуть бути вже інші наслідки. Але вже всі налаштувались, що буде 7 вершин. Мене не переламати, мої це знають. Вві розуміють, що залишилися ще дві вершини. А далі побачимо. Я вже скучив за дайвінгом – це більш комфортно, лайтово та менш ризиковано. Але я це роблю для себе, не ставив за ціль ставити рекорди.

Валерія Рабінович

Оцініть новину
Клас!
2
64.svg?v=2.6
Я це люблю
0
11.svg?v=2.6
Ха-ха
0
5.svg?v=2.6
Сумно
0
26.svg?v=2.6
Злість
0
29.svg?v=2.6
Обіймашки
0
36.svg?v=2.6
Шооо?
0
35.svg?v=2.6

Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Говорить Великий Львів"