Що під час війни відчувають більшість українців, які відчуття сповнюють їх, коли думають про майбутнє своє й України.
“Пряма мова Львова” запитала у перехожих на вулицях міста.
“Часто змінюється настрій, бо є емоційні гойдалки: читаєш гарні новини, наприклад, про “Байрактари”, які нам передадуть просто так, а потім читаєш про ситуацію у Кременчуку. То жах, з яким нам доводиться жити. Це завжди боляче і до цього ніколи не звикнеш. Ми маємо триматися”, – каже Аліна.
“У мене апатія. Я ніби нічого не відчуваю. Думаю, наскільки ж до війни я переймалася дуже маленькими проблемами, зовсім незначними. Гадаю, я буду спокійнішою після того, як ми переможемо. Сил щось робити у мене немає. Я просто існую і чекаю закінчення”, – розповідає Софія.
“Постійний стрес відчуваю. Мені страшно. Занепокоєна. Шкода людей”, – каже Таїсія.
“Спочатку було дуже страшно. Ми віримо у допомогу і сподіваємося на краще, але іноді буває страшно, то допомагаємо один одному. Все що відбувається – жахливо. Це злочин проти людства. Я налякана, але вірю у ЗСУ”, – розповідає Олена.
“Спочатку був неймовірний ентузіазм, вірила, що все швидко закінчиться і ми подолаємо ворога. Згодом здоровий глузд переміг і я зрозуміла, що навряд чи все закінчиться швидко. Дивлячись на ті неймовірні збори мільйонів гривень за декілька днів ентузіазм повертається. І так по колу: розчарування, відчай, піднесення. Вислів “ми не достатньо ненавидимо русню” – про мене. Не можу сказати, що відчуваю глибоку ненависть, але події у Кременчуку змінюють все”, – каже Оксана.
“Прийшло смирення. Відчуття, що ми цей хрест мусимо донести – довоювати, дотиснути і перемогти. Ядучі злість і ненависть відчуваю”, – каже Віталій.
“Тривоги свідчать про те, що безпечного місця в країні немає ніде. Діти просяться додому. Наша задача їх підтримувати. Вони вже знають правило “двох стін”, їм бракує спілкування з однолітками, дитсадків, того, що було до війни, на жаль, немає”, – розповідають Наталя з сином.
Дарина Татарчук
Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Говорить Великий Львів"